Психологиня фонду "Голоси дітей", тренерка, супервізорка Центру психічного здоров'я НаУКМА Людмила Романенко розібрала чотири можливі причини цілковитого спокою дитини, а також пояснила, коли справді є сенс бити на сполох.
Дитина не звикла виявляти емоції перед батьками
Не в усіх родинах заведено ділитися почуттями. Якщо у дитини немає емоційного контакту з батьками, то, ймовірно, вона не виказуватиме їм свої переживання. Зовнішній спокій не означає, що вона нічого не відчуває чи не боїться.
Варто мати на увазі: що старша дитина, то більше вона сепарується від батьків і шукає спілкування поза сімейним колом. Підліток радше розповідатиме про свої страхи друзям, ніж мамі чи татові – це абсолютно природна поведінка.
Що робити? Насамперед є сенс встановити й поглибити емоційний зв’язок з дитиною. Взаємна щирість допоможе дізнатися, що син чи донька насправді думає про навколишні події та як їх переживає.
Не варто починати розмову з наїзду на кшталт: "А війна зовсім тебе не турбує?". Спробуйте зайти здалеку. Запитайте, наприклад, що про війну кажуть вчителі у школі, як почуваються під час повітряних тривог однокласники тощо. Потім можна поділитися власними переживаннями й уточнити: "А що відчуваєш ти?".
Дитина свідомо відмежовується від війни
Одна із травматичних реакцій на стрес – уникнення. Людина, яка пережила страшну подію, не може впоратися зі своїми емоціями, а тому починає уникати всього, що викликає болісні спогади чи асоціації. Наприклад, дитина відмовляється гратися з іграшковою зброєю, вчити вірші про війну, оминає військовослужбовців у формі, якщо випадково бачить їх на вулиці.
Таку захисну реакцію можуть мати не лише ті діти, які безпосередньо побували в окупації чи потрапили під обстріл. Тригером міг стати й сюжет у новинах, перебування в укритті в атмосфері загальної тривожності тощо. Як наслідок, дитина закривається, стає менш енергійною, більш нервовою і напруженою.
Що робити? В короткочасній перспективі уникнення є корисним, адже захищає психіку від важких спогадів, які дитина не може "переварити". Але коли зовнішні обставини стають сприятливішими, є сенс пропрацювати цю тему з фахівцями. Можливо, допоможуть заняття арттерапією, коли дитині пропонують, наприклад, намалювати свої страхи і в такий спосіб їх прожити. Проте в окремих випадках не уникнути глибшої роботи з психологом.
Дитина втратила інстинкт самозбереження
Втрата страху – ще одна можлива реакція на пережитий стрес. Психіка отримує травму такої сили, що інстинкт самозбереження буквально втрачається: "так страшно, що вже не страшно". Дитина не намагається себе вберегти, вдається до ризикованої поведінки, нехтує правилами безпеки – наприклад, не реагує на повітряну тривогу.
Що робити? Немає сенсу повчати дитину, адже настанови не здатні відновити втрачений інстинкт. Навпаки, вони призводять до протилежної реакції.
Розв’язати проблему допоможе постать авторитетного дорослого, який скерує сміливість дитини в гармонійне русло. Наприклад, це може бути тренер спортивного гуртка чи літнього табору на кшталт "Пласту". На таких заняттях дитина зможе вивільнити свою енергію, а її психіка стабілізується.
У дитини міцна і стресостійка психіка
Згідно з дослідженнями, травматичні обставини по-різному впливають на психіку людей. Не в усіх з’являється ПТСР – близько 80% людей є достатньо стресостійкими та здатні адаптуватися до тих чи інших подій. Тож, можливо, дитина не тривожиться через війну, бо у неї все гаразд. Вона успішно адаптувалася до життя в умовах воєнного стану, відчуває себе у відносній безпеці та швидко дає собі раду з поганими новинами.
Це не означає, що дитини не має емпатії. Асоціальні розлади, одним з яких є нездатність до емпатії, дійсно трапляються, проте тоді симптоми не обмежуються ставленням до війни. Неемпатична дитина не співчуває нікому: ані тваринам, ані батькам, які захворіли; вона вдається до насилля без приводу. В такому разі проблему варто обговорювати з лікарем-психіатром.
Але якщо дитина реагує на подію в моменті, але потім перемикається на інші теми – це ознака міцної та пластичної психіки. Наприклад, вона побачила понівечений будинок або почула вибух, проте за кілька хвилин уже повертається до своїх справ. Це не означає, що дитина росте байдужою або несвідомою, адже діти загалом сприймають світ не так, як дорослі. Якщо водночас дитина залишається жвавою, встигає у школі, не хворіє, добре спить – приводів для хвилювань немає. "Усвідомленість" прийде з віком.
Що робити? Щоб дитина й надалі успішно могла впоратися зі стресом, важливо забезпечувати їй підтримку і доступ до занять, які її наповнюють. Згідно з моделлю стресоподолання BASIC Ph, такі заняття можна поділити на кілька категорій. Якщо узагальнити, для одних дітей це спорт і рухливі ігри, для інших – прослуховування музики чи перегляд фільмів, для третіх – спілкування, для четвертих – творчість. Кожен з пунктів можна розгорнути в різні активності, найкраще підбирати їх індивідуально під дитину на консультації з психологом.
"Тривожні дзвіночки": коли потрібна допомога фахівця
Не існує певної "еталонної" реакції на війну, яка б вважалася на 100% правильною і нормальною для всіх дітей. Все залежить від загального стану дитини, її темпераменту, а також стану батьків і загальних стосунків у сім’ї. Тому важливо не порівнювати дитину з іншими, а стежити за змінами в її поведінці.
Про необхідність бити на сполох може свідчити поява таких симптомів:
Поява кількох "тривожних дзвіночків" одночасно – ознака того, що дитина переживає стрес. Навіть якщо вона це заперечує і запевняє, що не тривожиться, мова тіла свідчить про інше. В такому разі варто звернутися по допомогу до лікарів або психологів.
0.2
4.8