У червні вони планують запустити ще один реабілітаційний табір на Тернопільщині.
Через війну в Україні рівень інвалідизації суттєво зріс, серед травмованих чимало як військових, так і цивільних. Одним із найважчих уражень є травма спинного мозку. Тож, як ніколи на часі, саме фізична реабілітація. Рух активної реабілітації з лідерами Уляною та Віталієм Пчолкіних, які теж на інвалідних візках, вчить людей зі спінальними травмами повноцінно жити. Вишкіл проводять у спеціальних таборах, а ще консультують реабілітологів, як взаємодіяти з такими пацієнтами, йдеться в ТСН.
У столичній лікарні проводять тренінг для фізичних терапевтів, і аби краще розуміти потреби своїх пацієнтів, вони на день пересіли на крісла колісні і вчаться долати бар’єри. Керує процесом активістка Уляна Пчолкіна. Кількадесят метрів вулицею і медпрацівників зустрічає перша серйозна перешкода – занадто високий бордюр, тож без допомоги не обійтися. Дехто починає скаржитися, що від навантажень болять руки. “Коли ти сідаєш у візок, ти себе відчуваєш уже не таким як всі. А коли ти на ньому проїдешся і побачиш оці всі погляди…”, - каже Євгеній – лікар-реабілітолог з 19-річним стажем, який на таких тренінгах не вперше.
Ініціатори заходу – подружжя Пчолкіних, які і самі у кріслах колісних через травми спинного мозку. Та це не завадило парі створити сім’ю і стати лідерами руху активної реабілітації. Навчання люди з інвалідністю проходять у спеціальних таборах. Аеробіка, плавання, волейбол та стрільба з лука – такі заняття проводять тричі на день. Викладають дисципліни інструктори з такими ж травмами, щоб на власному прикладі показати, що повноцінне життя можливе. “Для цього ми у таборах вчимо пересідати, одягатися, чистити зуби, їсти – залежить від травми. Вірити в себе. Ми даємо знання з юридичних питань”, - розповідає Уляна.
А ще – як користуватися візком, долати сходи та брівки. У програму внесли й питання щодо облаштування житла, бо ж доступна забудова в Україні, каже Уляна, нині не норма, а – розкіш. “Дуже багато людей, які проходять табори активної реабілітації, повертаються і стають активістами, бо їх вже не влаштовує сидіти на поверсі. Їх не влаштовує недоступна відбудова”, - каже жінка.
Повномасштабне вторгнення Росії застало родину Пчолкіних удома, в Бучі. Залишити повністю облаштовану під свої потреби квартиру подружжя наважилося не одразу, але й у підвал спускатися було майже неможливо. Розповідають, виїхали лиш через два тижні, коли температура в квартирі опустилася до 10 градусів. Діставшись до Львова, Уляна з чоловіком одразу стали до волонтерської роботи. Спершу створили анкету для людей з інвалідністю, де ті могли написати свої потреби. Ліки, засоби гігієни та крісла колісні пакували і розсилали за адресами по всій країні, а ще - створили справжній транзитний хаб для біженців зі спінальними травмами. “У нас, на щастя, з’явились партнери. Вони орендували геріатричний пансіонат на кордоні з Польщею, і ми змогли організувати швидкий шлях доставки людей туди”, - розповідає Віталій.
Нині Віталій з Уляною повернулися до Бучі та узялися за проєкти, якими займалися ще до великої війни. “Ми, звісно, знаходили формати - це робити онлайн, але тут важлива саме складова фізично це робити. Допомогти, підтримати, спробувати”, - переконують активісти.
У червні вони планують запустити ще один реабілітаційний табір на Тернопільщині. Поки ж проводять тренінги для лікарів-реабілітологів і публічно дискутують про доступне житло для людей з інвалідністю. На питання – про що мрієте, відповідають. “Вижити б. Знаєте, щоб були сили заробляти і донатити. Але глобально, як лідери громадського руху, ми мріємо про великий центр, який буде працювати для людей з травмами спинного мозку і для фахівців, які працюють в цій царині. Ну, й звісно, наша перемога…”, - додає Уляна.
tsn.ua
Хочешь узнать больше - читай отзывы
5.0