Ауріка Ротару зізналася, яке ім'я записано в її паспорті, й розповіла про трагедію, що почергово трапилася в усіх сестер

Народна артистка України Ауріка Ротару, молодша сестра легендарної виконавиці Софії Ротару, 22 жовтня відзначила ювілей – співачці виповнилося 65 років. Ауріка Михайлівна виступає з концертами, встигає бачитися із сестрами й братами та доглядати великий будинок під Києвом.

Про це вона розповіла в інтерв'ю OBOZ.UA. Також Ротару зізналася, куди із сім'єю виїжджала з Києва після повномасштабного вторгнення росіян в Україну й де зараз живе її старша сестра, яку російські пропагандисти "поселили" за кордоном.

– Ауріко Михайлівно, як минув ваш ювілей?

– Прекрасно. Ми гуляли містом, посиділи трошки у кафешці. Нічого пишного не влаштовували. Ну як під час війни? Тільки сім'я: донька, онуки, зять – усі свої. Найпам'ятніше особисте свято? Найбільше я любила святкувати на гастролях. Коли вітають на сцені, а поряд увесь колектив. Ми зазвичай збиралися великою творчою родиною та весело святкували день народження.

– Нині теж продовжуєте виступати...

– Концертів багато – це благодійні виступи. За отримані кошти закуповували автомобілі для військових, ліки, амуніцію. Якщо виступи стосуються наших захисників, то куди б не запрошували – обов'язково погоджуюсь.

– Ви багато працювали на таких концертах із Ніною Матвієнко. Ви приїжджали на прощання з нею у Київській філармонії. Як згадуєте Ніну Митрофанівну?

– Вона дуже талановита співачка, як людина – неймовірно добра та відкрита. Не було жодної зірковості. Проста, щира, щедра. Вона весь час співала. У дорозі, у гримерці, коли готувалися до концерту. Вона стільки народних пісень для мене відкрила!

– Ви живете за містом. Свій будинок – це не лише простір і свіже повітря, а й багато роботи на ділянці. Справляєтеся самі чи хтось допомагає?

– У мене є город, і він великий. Зараз там уже нічого немає – все прибрано. Є тепличка, де саджу і помідори, і перець, і огірки. І баклажани були цього року. Полуниця, зелень, цибуля, морква. Аґрус, малина, смородина, виноград. У мене дуже великий яблуневий садок – пів сотні дерев. Зазвичай, родять через рік, торік зібрала ящиків сто. Передавала через волонтерів на фронт хлопцям, усіх колег пригощала. Цьогоріч невеликий урожай, отже, готуємо ящики для наступного року.

З усім цим даю раду сама – виросла в селі, багато вмію та отримую від роботи на землі величезне задоволення. Ще на ділянці багато квітів – теж моїх рук справа. Дуже це люблю. Особливо красиво після зими, коли природа оживає, розпускається. Зараз восени все вже не так. Стає все холодніше – буде сумно до весни. Але нічого, я дуже люблю і свій будинок – за вдачею я "домосідка". Якщо вибирати: сходити кудись на концерт, у кіно чи бути вдома, виберу останнє.

– А що ви робите з урожаєм?

– Їмо – у мене все літо живуть онуки. Старшій Аурелії – 10 років, молодшій Вероніці – шість. І консервую, і заморожую на зиму. Цибуля і морква прекрасно зберігаються до весни: вистачає і мені, і дітям. Багато років варила варення, але цього року відмовилася, бо повний підвал закруток – уже нема куди.

– Самі пробуєте ці смаколики?

– Пробую, звісно. За фігуру не хвилююся, все добре з нею, головне – на ніч не їсти. Але, звісно, трохи обмежую себе в їжі. Намагаюся займатися спортом, дуже багато ходжу пішки. Велосипед маю.

– Як часто буваєте на малій батьківщині? Торік у серпні Софія Ротару виставляла у соцмережі фото з Моршинців, які назвала місцем своєї сили. Це свіжий знімок?

– Так, свіжий. У батьківському домі живе один наш брат, і поряд будинок – там живе ще один. Раніше це була одна ділянка, а потім її поділили: дали одному братові й другому. У рідному селі я провела два місяці, коли почалася війна. З онуками поїхали спочатку до Чернівців (там живе наша сестра Лідія), а потім – до братів. Коли повернулися до Києва, я вже почала працювати, і більше ми нікуди не виїжджали. Із сестрою та братами бачилися, ще коли їхала до Кишинева, проїжджала своє рідне село – заїжджала у гості.

– Це під час цього приїзду брат перегородив вам дорогу столом із самогонкою та закускою, щоб ви не проїхали повз його будинок і не завернули до іншого брата?

– Ні, не цього разу (сміється)! Це раніше було – ще у мирний час. Ми повинні були приїхати додому, а Толя перегородив столом, щоб ми не проїхали повз його ділянку і не завернули до Жені, а потім уже до нього.

– Поділіться секретом: як вам вдається зберегти такі теплі стосунки у вашому великому братерсько-сестринському колективі?

– Найстаршій нашій сестрі цього року виповнився 81 рік, торік ми їздили до неї на ювілей до Кишинева. Зіна через хворобу втратила зір, але, як ми не вмовляли її переїхати ближче до нас, відмовлялася. Ми, всі шестеро – два брати й чотири сестри, – справді дуже дружні. Напевно, так нас виховали батьки: маємо бути разом, один про одного дбаємо. З дитинства так. Ми росли у великій родині, змалку багато працювали. І зараз не мине й кількох днів, щоб ми всі не зідзвонилися.

– Як часто ви бачитеся нині із Софією Михайлівною?

– Не так часто, як хотілося б, але бачимося. Ми живемо не так близько одна від одної, від Києва – у різних напрямках.

– Казали, що вона поїхала за кордон – це правда? Про це писали російські ЗМІ, мовляв, залишила Україну й живе чи то в США, чи то в Італії, де має майно.

– Соня – під Києвом, у своєму будинку, як завжди. Син Руслан – із нею. Так було й раніше – вони живуть там усі разом, як і минулих років.

– Як проводите час, коли зустрічаєтеся? В одному з інтерв'ю ви розповідали, що любите грати у преферанс.

– Це раніше, у мирний час: ми часто зустрічалися, грали в карти. Чи Соня до мене приїжджала, чи – я до неї. Не пам'ятаю, як я захопилася преферансом. Мабуть, коли вийшла заміж. Навчили на гастролях, потім – із друзями. І так ми полюбили цей преферанс. І сестра Соня, і сестра Ліда. Дочка моя теж грає (сміється).

– Хто у вас у родині чемпіон у преферансі?

– По-різному. Преферанс – це ж гра, де багато залежить від везіння. Часто ми грали втрьох: я, Соня та її подруга Оксана, з якою сестра товаришує з юних років, коли ще разом займалися самодіяльністю. Вона живе недалеко від Софії.

– Так вийшло, що і ви, і Софія Михайлівна – раптово втратили чоловіків і більше заміж не виходили.

– І Ліда, і Зіна теж. Чотири сестри – і всі залишилися без чоловіків. Мій чоловік був для мене дуже щедрим, добрим, розумним. Настільки він був для мене ідеальним, що всі ці роки після його відходу я розуміла, що таку людину більше не зустріну. 3 жовтня було 18 років, як його не стало.

– Усі звуть вас Ауріка, але ж у паспорті у вас інше ім'я?

– Моє повне ім'я – Аурелія. І чесно зізнаюся, мені воно більше подобається. Але всі називають Аурікою – так повелося змалку. Коли приїхала до Києва, всі дивувалися, мовляв, таке рідкісне ім'я. У нас воно дуже поширене – тільки у нашому класі було чотири Ауріки.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю із зіркою фільму "Довбуш" Олексієм Гнатковським – про те, чим росіяни відрізняються від українців і чому зараз найважливіше – вберегти своє.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!