Олексій Гончаренко висловився про безпринципну Таїсію Повалій, мовчуна Костянтина Меладзе і "радянську людину" Софію Ротару

Олексій Гончаренко – один із найвідоміших українських телепродюсерів. У його творчому доробку – найпопулярніші телешоу, мюзикли та художні фільми.

В інтерв’ю OBOZ.UA Олексій Гончаренко розкрив залаштунки чи не найрейтинговіших телепрограм, над якими працював, зокрема "Фабрики зірок" і "Танців із зірками". Він також розповів невідоме про наших відомих зірок, поділився спогадами про найскладніші моменти під час війни й зізнався, чим займається зараз.

– Олексію, який зараз у вас проєкт у роботі? Над чим працюєте?

– Я вирішив спробувати запустити проєкт про українських акторів, які мають бути зірками, але потребують того, щоб їх дорозкрили, гарно презентували. Таких талантів у нас достатньо, просто їм треба давати головну роль. І от зараз я працюю над програмою з робочою назвою "Головна роль". У кожному випуску ми розповідатимемо про одного артиста: життя, сім'ю, дитинство, хобі, його сьогодення, місця сили. Ну і, звісно, підемо в театр, на знімальний майданчик. Вже є попередня домовленість про співпрацю з одним із телеканалів. Ми зняли пілот із чудовою акторкою Анастасією Карпенко (зіграла головні ролі в картинах "Перевізниця", "Як там Катя?", "Під вулканом". – Ред.).

Ця ідея в мене виникла на підґрунті театрального буму, який відбувається. Він мене надихнув. Ну і, звісно, ситуація, що ми відмовилися від російського ринку. І це може додати шансів для українського мистецтва реалізуватися, сказати своє гучне слово. Ну звичайно, через те, що сам актор. Щоправда, моя акторська молодість припала на 90-ті, коли, на жаль, все перебувало в руїнах. І це спонукало свого часу перейти на телебачення, про що не шкодую (усміхається).

Мені дуже імпонує наше нове акторське покоління. Перш за все – столичний Театр Франка, вони зараз в авангарді. Іван Шаран, Віталій Ажнов, Христина Корчинська, Олександр Рудинський, Акмал Гурєзов. У Театрі Лесі Українки, де свого часу пропрацював три роки, мені теж багато хто подобається. На щастя, у нас виросло ціле покоління цікавих артистів у всіх театрах. Я вирішив для себе, що розповідати про них – це стане для мене такою собі місією в цей непростий час.

До цього пробував ще один напрям: пішов у Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого працювати з майбутніми продюсерами. Але, на жаль, театральна освіта вимагає революції. Знаєте, оці скандали зараз із педагогами якраз показали, наскільки прогнила система. Вона так і залишилася радянською, її треба змінювати. Я на роль Дон Кіхота не підходжу, не відчуваю в собі таких сил. Пропрацював пів року, далі не зміг, стало нецікаво.

Там є дві великі проблеми. Перша – відсутність гарних педагогів, тому що немає бюджетів, а за ці копійки можуть викладати в основному пенсіонери. Ставка 16 тисяч гривень на місяць – звісно, що ніякі активні гравці ринку не прийдуть на такі гроші. У цьому важко звинувачувати університет, однак не можна сидіти склавши руки, треба про це голосно казати. Бо часом таке викладання видається просто профанацією. Особливо в продюсерстві, де на кафедрі працюють літні люди, які взагалі практикою ніколи не займалися.

Друга: зарплатня викладачів залежить від того, скільки в них студентів, які навчаються на комерційних умовах. Знали про таке? Я сам був не в курсі. І тому університет умовно на тих же акторів набирає 30 людей, з яких грають 10, а 20 – це просто баласт. Так само і в продюсерстві. Багато хто з комерційників не вчиться, просто відбуває для годиться. А університет каже: не чіпайте, просто ставте автоматом якісь бали, головне, щоб вони несли гроші. Виходить, по суті, ми дуримо і батьків, і студентів, бо вони просто втрачають час, розумієте? Мені стало прикро і за свій час. Я ж хотів віддати – знання, навички. Свого часу теж тут вчився, моя освіта була безкоштовною. Тому вирішив: нехай тепер це було б таким свого роду волонтерством для рідного вишу.

– Секс-скандали в Карпенка-Карого, про які ви згадали, стали для вас несподіванкою?

– Під час мого навчання розмов про щось подібне не пригадую, але тоді не було й соцмереж, які нині зіграли важливу роль у розголосі проблеми. Тепер набагато більше можливостей бути почутими. Про одного з фігурантів цих скандалів, Андрія Білоуса (керівник Молодого театру та викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. – Ред.), хочу сказати окремо. Я ходив у його театр, бачив декілька вистав. Там настільки все просякнуто цими сексуальними збоченнями, причому зроблено абсолютно неталановито.

Пам'ятаю вистави Романа Віктюка, ще якихось режисерів, які теж використовували в постановках еротичні моменти, але це було доречно. А в Білоуса все дуже нав'язливо і, повторюся, неталановито. Тому історія з ним для мене не стала несподіванкою, бо зацикленість, сфокусованість на цій темі, очевидно, відчувалася. "Декамерон", "Небезпечні зв'язки" – видно, що людина досліджувала, цікавилася. Однак нехай у всіх цих скандалах поставлять крапку правоохоронні органи. Є ж презумпція невинуватості все ж таки.

– У вашому творчому доробку велика кількість топових телешоу. За яким із них особливо сумуєте?

– Відповідь однозначна: це "Фабрика зірок", яку робив і з Наталкою Могилевською, і з Костянтином Меладзе. Три дуже успішні проєкти, дуже фартові. Наші випускники на сцені: і Макс Барських, і Володимир Дантес, і Світлана Тарабарова, і MamaRika, яка тоді була співачкою Ерікою. Такого плану проєкт був би актуальним і зараз, у нас є конкретні думки, як це можна зробити. Але економічно жоден телеканал зараз цього не витягне, бо війна дуже ослабила бюджети. А зробити його, як то кажуть, за три копійки, неможливо.

– Розкажіть про Наталю Могилевську: яка вона поза сценою?

– Нині вона моя добра знайома, а ще – сусідка, ми з нею недалеко одне від одного на Осокорках мешкаємо. Час від часу зустрічаємося. Інколи з собакою йду, бачу її на веранді, можу покликати. Або зайти привітатись. Чи бачив її дочок? Звісно.

– В інтерв'ю нашому виданню її близька подруга, письменниця Лада Лузіна розповідала, що дівчата так схожі на неї, що якби Наталя не зізналася, що вдочерила їх, усі би щиро повірили, що це її діти.

– Ну, ви знаєте, я так пильно не розглядав (сміється). Треба буде звернути на це увагу.

– Новина про те, що вона стала мамою прийомних дітей, вас здивувала?

– Так, вона мене здивувала. Річ у тому, що Могилевська більшу частину свого життя була такою затятою кар'єристкою. Ми з нею якось спілкувалися навіть про особисте, вона сказала: "Не до дітей поки". Все відкладала, бо була повністю захоплена своєю творчістю. Але я дуже радію, що вона пішла на такий крок. Тому що знаю багато людей, які хочуть, але не наважуються, бо це величезна відповідальність. Як колись жартувала моя мама: "Я терплю вас тільки тому, що знаю, що ви мої" (усміхається). Так що Наталка в цьому сенсі абсолютна героїня, дуже круто вчинила. Але, знаєте, такого розвитку подій від неї можна було очікувати – вона по життю дуже ризикована людина, неймовірно цілеспрямована. І якщо вже за щось береться, то там мало місця всім.

– Олексію, на ваш погляд, чому мовчить про війну Костянтин Меладзе?

– Я вважаю Меладзе одним із найталановитіших композиторів сучасності. Крім роботи на телебаченні, ми з ним зробили разом чимало мюзиклів. Там його доробок теж неймовірний. Щодо його позиції, моя відповідь така: я вірю, що Костянтин таки знайде слова. Він дорослий чоловік, може сам за себе говорити. Тому хай він сам за себе скаже. Я можу тільки поділитися власними відчуттями. Мені буде дуже шкода, якщо Костянтина Меладзе більше не буде в нашому медіапросторі. Знаєте, як кажуть, незамінних не буває, але мені здається, що є такі таланти, яких не можна замінити.

– Чому не дає інтерв'ю і майже не розповідає про російську агресію Софія Ротару, яка знімалася у ваших мюзиклах?

– Ми з нею не дуже багато разом працювали. Думаю, причина її такої обережності у висловлюваннях – фінансова історія. Окрім того, вона належить до когорти радянських людей – це моя гіпотеза. Там їхні прихильники, вони прожили з ними багато років. Зараз їм публічно виступити проти цього всього – перекреслити все своє життя. А іншого не буде, бо воно вже на 90% прожите. Я ставлюся до цього покоління іноді не те що з розумінням… Роблю поправку на вік – отак буде правильно сказати.

– А чому тоді Алла Пугачова інша?

– Тому що вона завжди була бунтаркою. Практично не співала радянських пісень – про Батьківщину і т.д. У неї був інший шлях. Це по-перше. Друге – її чоловік Максим Галкін, який обрав ось таку дорогу. Вона не могла піти проти його поглядів, та й, думаю, не хотіла. Але це, знову ж таки, лише припущення. Хоча факт залишається фактом: вона ніколи не була радянською людиною. Їй завжди вдавалося, попри все, диктувати свої правила, співати те, що хотіла, одягатися, як вона це бачила. І співпрацювати, з ким хотіла. Але давайте не будемо аж так багато приділяти уваги російським співакам. Треба писати про українських.

– Давайте про українських, але спершу дозвольте про колишніх. Таїсія Повалій, з якою ви теж працювали. От що з нею сталося?

– Її позиція, відверто кажучи, для мене очікувана. Все, що відбулося з нею за ці роки, абсолютно логічно. На яких засадах вона стояла, на тих і залишилась. Була за Януковича, ми ж усе це пам'ятаємо, то чому нам здавалося, що піде іншим шляхом? Якраз у цьому сенсі Повалій дуже послідовна людина (сміється). Вони з чоловіком поставили на цю партію. І їм щедро платили. Їх просто купили – лояльне ставлення, їхню позицію. Отак вони вже цього берега й тримаються. Звісно, що там немає ніяких принципових поглядів. Проте їм уже нічого не залишалося, як далі прямувати оцією доріжкою.

І Ані Лорак теж не настільки інтелектуалка, щоб мати погляди, принципи, цінності. Але оскільки вона дуже гарна співачка та вродлива жінка, їй свого часу дуже багато вибачали. А потім Кароліна вибрала кар'єру в іншій країні. Там більше людей, а значить грошей. От і все.

– На початку російського вторгнення ви чекали, що колишні українці, скажімо, екскиянка Клара Новикова чи ексодесит Юрій Стоянов, з якими також працювали, скажуть щось публічно на захист України?

– От від них я точно нічого не чекав. Це покоління, яке взагалі боїться змін. Знаєте, і для них втратити роботу, зв'язки, як то кажуть, смерті подібно. І потім вони абсолютно вже росіяни, нічого українського там немає. Хоча на початку вторгнення в мене була надія, що наші сусіди піднімуться, будуть реагувати якось. Але потім усвідомив, що це дуже наївно з мого боку. І зараз вважаю, що нам треба думати не про росіян, а про себе. Про їхній вибір або навпаки – от навіщо таке нам? Українцям на це, чесно кажучи, має бути байдуже. Чому з таким самим інтересом ми не аналізуємо якихось артистів із Болгарії, наприклад? Чи із Сербії? Так, росіяни на певному етапі були активно присутні в нашому медіапросторі. Але зараз про них треба просто забути. От ніби не було – і все. І я думаю, що найближчими десятиліттями вони тут не з'являться. Принаймні ми все будемо робити для того, щоб так і було.

Зізнаюся, всі роки незалежності я особисто гостро відчував, що ми другорядна країна. Тут заправляла балом Росія зі своїми величезними бюджетами. І мені інколи здавалося, що це змінити не вдасться ніколи. А зараз гріє думка: ось цей шанс настав. І мої діти будуть жити в іншій країні. Суспільстві, яке будуватиме власне мистецтво, а наші артисти більше не гратимуть епізодичні ролі десь по кутках, щоб не відсвічували. Історичний реванш має відбутися – і все до того йде. І навіть те, як завирувало наше театральне життя, – тому доказ. Такого не було ніколи – кажу вам як глядач із великим досвідом. І ця культурна відлига – це лише початок.

– Не можу вас не запитати про Влада Ряшина, з яким ви багато років працювали в "Стар медіа", вважали його другом. Не секрет, що його особистість суперечливо сприймають в Україні через численні спільні проєкти з РФ уже навіть під час війни.

– Можу сказати з цього приводу лише одне: якщо мені в чомусь і пощастило, то тільки тому, що зустрів Влада Ряшина, який дав мені життя як телеведучому та продюсеру. Це людина, яка найбільше вплинула на мене. Хоча в нас різниця у віці зовсім невелика, не пам'ятаю, чи рік, чи два. Але він є моїм вчителем. Єдиним босом, до речі, потім усі роки я працював лише сам на себе. Вважаю його хрещеним батьком на телебаченні, і тому, зрозумійте мене правильно: поганого про Влада Ряшина говорити не буду. І поставимо тут крапку.

– Наше інтерв'ю з вами кілька разів відкладалося переважно через вашу зайнятість. Одного разу ми домовилися навіть про дату й час розмови, але того дня ви втратили маму. Як пережили це?

– Я вже десь казав, що все життя боявся цього дня. От прямо з дитинства. Як це буде? Жити без мами – хіба таке можливо? Але на моє найбільше здивування і щастя, цей день не став кінцем мого світу. Він був дуже сумним, але цей сум – світлий. Я несу його щодня, мама приходить до мене в снах – дуже гарних. Залишилося дуже багато прекрасних спогадів. У мене відчуття, що ми прожили життя разом на сто відсотків. Інколи чую, як люди, розповідаючи про втрати, згадують, що щось не зробили, картають себе за це. Або інше: пригадують якісь образи, складні стосунки. В мене в стосунках із мамою завжди був повний штиль. Усі мої 52 роки. Ми ні разу не посварилися, уявляєте? Багато подорожували разом, спілкувалися. Кожної суботи чи неділі в мене обов'язково був батьківський день.

Єдине, про що сумую, – це те, що людина не може жити вічно. Але це не тільки в ситуації моєї мами, а глобально – всіх. Серце рветься, коли читаю про загибель на фронті якогось молодого хлопчика. Це велика біда, трагедія в нездійсненому – людина не змогла, не встигла, не реалізувала. Моя мама все реалізувала. Вона була щаслива, гармонійна у своєму житті. І я хочу от будь-кому побажати такого, знаєте, світлого прощання, яким було в мене з нею. Цей гештальт закритий, немає ніяких трьох крапок.

– Особисто для мене найулюбленіший проєкт, над яким ви працювали, це перші сезони "Танців з зірками". Була пара, якій ви імпонували найбільше?

– Ні, не було. Я намагався тримати нейтралітет. Звісно, "Танці з зірками" – це був унікальний проєкт. Особливо перший сезон, де за перемогу билися Володимир Зеленський і Наталя Могилевська. Дві талановиті особистості, і кожна будь-що прагнула виграти. Зчепилися, знаєте, не на життя, а на смерть. Звичайно, там були й інтриги, але я не хочу вже про них розповідати, бо було дуже давно.

– Руслана Писанка, ваша чи не найближча подруга, танцювала в тому ж сезоні? На одному з вечорів її пам'яті ви зізналися, що вона була закохана у свого партнера.

– Так, промайнула закоханість, думаю, можна про це говорити. Але Микола Коваленко мав дружину, тому кохання це було таким нерозділеним. Чи здогадувався Микола про те, що за ним буквально сохнуть? Ми не спілкувалися про це, але я думаю, що здогадувався. Руслана на цьому тлі дуже схудла. І це було круто для проєкту, вона повністю занурилася в роботу. Русланочка, світла їй пам'ять, і справді була моєю подругою. Дуже чекаю виходу фільму Наталки Ворожбит із моєю Писанкою в головній ролі. Маю надію, що ми побачимо ще одну яскраву сторону цієї артистки.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з режисером Олесем Саніним – про сценарії України у війні, особисті втрати на фронті й колег, що підігрують росіянам.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!