«Кузьма: Страшно веселий» у прокаті: навіщо документальному фільму залишати героя живою людиною

13 серпня в український прокат вийшов документальний фільм «Кузьма: Страшно веселий» про Андрія Кузьменка. За два дні до цього, 11 серпня, стрічку Артема Григоряна презентували в Києві. Дружина музиканта Світлана Бабійчук говорила про роботу творців із реальними архівними матеріалами та про те, що свідомо довірилася команді, дозволивши показати різні, зокрема суперечливі, сторони особистості Кузьми. Для документального кіно ця позиція багато що пояснює.

Після смерті відомої людини її образ майже сам собою стає акуратнішим. Залишаються хіти, улюблені цитати, кілька знайомих історій. Але Кузьма запам’ятався саме своєю суперечливістю: міг бути різким, смішним, теплим, незручним. Якщо це прибрати, залишиться красивий пам’ятний портрет, але людини в ньому стане менше..

Архів замість декоративної ностальгії
Архів у документальному фільмі цінний тоді, коли він повертає інтонацію, а не лише дату. Старе інтерв’ю, домашнє відео, репетиція чи випадковий жарт іноді розповідають про героя більше, ніж довга характеристика від сучасників. У таких кадрах видно не тільки результат, а й живу манеру людини.

Світлана Бабійчук називала стрічку складною, багатогранною і навіть спірною. Це звучить логічно. Фільм про складну людину навряд чи повинен бути однаково комфортним для родини, фанатів і критиків. Якщо прибрати всі гострі кути, документалістика дуже швидко стає ювілейною програмою.



Є й інша складність: у глядача вже давно сформований власний образ Кузьми. Пісні, жарти, інтерв’ю й цитати розійшлися в масовій культурі. Тому новий фільм не починає знайомство з нуля. Він вступає в розмову з уже готовим образом і або підтверджує його, або показує те, що в цей образ не вкладалося.

Чому чесний портрет важливіший за ідеальний

Документальний портрет знаменитості легко зробити безпечним — зібрати тільки найкращі спогади й правильні слова. Але такий фільм часто забувається швидше, ніж кілька незручних архівних сцен. Жива людина завжди нерівна: веселий епізод стоїть поруч із втомою, впевненість — із сумнівом. Саме це й робить портрет переконливим.

Тому небажання створювати з Кузьми надто канонізований образ зрозуміле. Пам’ять не стає сильнішою від того, що з біографії прибрали все незручне. Навпаки, випадкова реакція, грубий жарт чи сумнів іноді набагато точніше повертають людину в кадр, ніж ідеальна характеристика.

Цей підхід відповідає і задуму творців фільму: вони прагнули показати Кузьму не лише через розповіді інших людей, а й дати йому самому стати оповідачем історії через архівні записи, інтерв’ю та матеріали з приватного життя.

«Кузьма: Страшно веселий» цікавий не тільки тим, хто давно слухає «Скрябін». За фільмом стоїть ширше питання: як ми пам’ятаємо відомих українців після їхньої смерті. Якщо залишати в кадрі не тільки красиве, а й суперечливе, документальне кіно перестає бути листівкою до пам’ятної дати й стає нормальною розмовою про людину.
Журналістка — Гураль Марія.