Інна Мірошниченко розказала про минуле усиновленого Марселя та скору появу в родині ще однієї дитини

Зіркове подружжя – телеведучий Тімур Мірошниченко та його дружина Інна, що восени подарували дім і родину 2-річному хлопчику, якого назвали Марселем, знову подали документи на всиновлення. Ця пара – чи не єдині батьки в Україні, які за рік вдруге наважилися на такий кардинальний крок у сімейному житті.

В інтерв’ю OBOZ.UA Інна Мірошниченко пояснила, чому цього разу проходить усю процедуру всиновлення одна – без чоловіка Тімура. А також чесно розповіла про труднощі та перемоги в адаптації маленького Марселя.

– Інно, чому пішли на курси для усиновлювачів самі, без Тімура?

– Я ходжу одна, бо розклад занять припав на суботу. І ми не стали відмовлятися, бо не знаємо коли буде наступний набір. У суботу наші діти не в садочку, тому треба, щоб хтось із ними залишався. Але програма не змінюється – така сама, як і була минулого разу, коли ми відвідували заняття разом. Чоловік каже, що в нього прекрасна пам'ять, він не встиг нічого забути.

На курсах займатимусь ще вісім тижнів. Згодом ще місяць – на отримання висновку спеціалістів. І коли в мене вже буде офіційний статус, можна буде розпочинати пошуки. Зараз це робити сенсу немає, бо будь-яка інформація, що з’являється про дітей, швидко втрачає актуальність. Дивитися зараз – це починати будувати якісь мрії, а не факт, що ця дитина тебе дочекається. Попит на дітей-відмовників – великий.

– А кого ви хочете: дівчинку чи хлопчика?

– Це не принципово, однак з деяких причин краще дівчинку. Вона тоді б могла жити з Мією в одній кімнаті. Хлопчик теж може, але обмежений період часу, бо діти ростуть. А ми б хотіли довше пожити в цій квартирі, а не шукати інше житло. Але це не принципово – ми будемо раді і дівчинці, і хлопчику. Не будемо звужувати наш пошук, будемо дивитися, як дозволить соцслужба, кого вони нам запропонують. Але уявляємо поки, що це буде дівчинка.

– Минулого разу спеціалісти вам написали в рекомендаціях, що варто взяти в родину одну дитину. А якщо зараз напишуть, що можна усиновити двох, як будете діяти?

– Якщо таке напишуть, то будемо шукати одного-двох. Але насправді двох теж не так просто знайти. Це тільки здається, що легше. Коли, наприклад, діток вилучають із неблагополучних сімей – це родинні групи: не один і не двоє, а три, чотири, п’ять осіб. А закон забороняє їх розлучати. І через це бувають труднощі: кажуть, он немовлятко є в одному з дитбудинків. Воно то є, але в нього ще п’ятеро братів та сестер, і всі вони – підлітки. А майбутні батьки до такого не готові. Є, які беруть зразу по троє, але таких одиниці. Таких діток здебільшого забирають у дитячі будинки сімейного типу.

– Ви казали вже старшим дітям, що скоро їх знову стане більше?

– Так, звісно. Ми одразу хотіли всиновити двох малюків, тому і Мія, і Марк були на це налаштовані. Зараз питають: "Ну коли?" Мовляв, один є, а коли другий? Чекають.

– Розкажіть трошки про Марселя. Як він змінився з часу появи у вашій родині?

– Основне надбання: він вже вивчає світ. Просто, щоб зрозуміли люди, які не стикалися з такими дітьми, поясню, чому це важливо. У дітей, які перебувають у дитбудинках, зазвичай немає жаги до цього. Їхній організм функціонує виключно в режимі виживання. Задовольняють свої базові потреби: дихають і їдять – все. А бажання розвиватися, вчитися говорити, торкатися різних речей немає апріорі. Навіть у найкращих закладах все одне таке спостерігається.

Коли ми тільки забрали сина додому, він нічим не цікавився. Не грався іграшками, дуже повільно рухався, погано ходив. А з часом, коли дитина починає довіряти, відчуває безпеку, виникає, як у інших дітей, бажання кудись полізти, чогось торкнутися, потягнути. Влаштувати якісь мінімальні експерименти: кинути щось – що буде? Так дитина починає вивчати світ. І в нього зараз ця функція розвивається дуже добре: до всього тягнеться, все хоче спробувати. І ми дуже тішимося такому повороту.

– Коли ви зрозуміли, що настав день, коли найтяжче в адаптації позаду?

– Все відбувалося поступово – він звикав, розкривався. Не було такого, що спочатку був ніби в якомусь незрозумілому стані, а на ранок встав: "Все, тепер я дитина, яка хоче вивчати світ". Ми до цього йшли дуже маленькими кроками: він ставав більш розкутим, рухливим, усміхненим. Перетворювався на дитину, яку ми звикли бачити, коли приходимо в гості до друзів чи знайомих. Звичайна дитина у віці двох років, а не дерев’яна лялька, яку оживили. А саме таке враження складається, коли бачиш таких дітей у державних закладах. Вони, як ляльки, які лише дихають та їдять. Сказали сидіти – сидять пів години, як роботи, не рухаються, дивлячись в одну точку. І чекають іншої команди.

Коли ти бачиш, що дитина от з такого стану переходить у нормальний – рухається, вивчає, навіть не слухається, тобто виражає різний спектр емоцій, – це дуже радісно. Наш Марсель вже стрибає, перекидається, танцює. У нього прекрасне відчуття ритму, дуже любить музику. У нас на другий поверх доволі круті сходи, а він безстрашно підіймається вгору та спускається вниз. Може залазити куди завгодно, тобто вже добре опанував своє тіло.

– Що робите нестандартного, щоб "оживляти" Марселя?

– Ми в постійному контакті із спеціалістами, які допомагають з його розвитком. Це нейропсихологи, психологи, які працюють з дітьми з певними порушеннями в розвитку, і логопед, який допомагає нам розвинути мовлення. Поки з цим найбільше питань – Марсель не хоче говорити, не видає ніяких звуків.

Важлива деталь: по допомогу варто звертатися саме до спеціалістів, які мають досвід роботи з дітками із закладів, бо це дуже велика різниця з домашніми дітьми. Проблема ще й в тому, що ми багато чого не знаємо з минулого такої дитини. А лікарі, які вже мають досвід спілкування з такими пацієнтами, вміють скласти загальну картину за тим, як дитина поводиться, реагує, чим цікавиться. І допомагають їй комунікувати з рідними та світом правильним чином.

Дуже часто, взявши дитину, наприклад, двох років, ми очікуємо від неї поведінки дворічної дитини. В нас є уявлення, що вміє дитина на цей вік, – і починаємо цього навчати. Але насправді вона ще може не опанувати навіть те, що потрібно вміти у пів року. І поки цього не станеться, вона не зможе перейти на наступний рівень. Ми будемо битися головою об стінку, не розуміючи, чому дитина не може розрізнити, де червона, а де зелена іграшка. А він взагалі поки пальцями не може взяти нормально предмети. Спеціалісти вміють ці моменти відслідковувати і підказувати батькам.

– В одному із своїх дописів в Instagram ви написали, що "всі настанови психологів, записки з курсів, досвід інших – це дуже допомагає, але в моменті здається, що землі під ногами немає". Що вам дає сили в непрості моменти?

– Розуміння, що це всього лише адаптація. І чим спокійніше ми будемо до цього ставитися, тим швидше минеться. Дитина відновлює довіру до світу, вона спершу не вірить ні мені, ні оточенню. А якщо ти тиждень поводишся нормально, а на восьмий день зриваєшся – ридаєш або кричиш, то він такий собі в думках: "Ага, я відчував, що це не дуже безпечний простір. Вони якісь не дуже адекватні".

Зрозумійте: якийсь час до знайомства з вами дитина жила в особистому пеклі і накопичила багато такого, чим не мала змоги поділитися. От нарешті він починає довіряти, хоче виплакатися. І кожного разу, коли він впадав в істерики, ми розуміли, що йому треба очиститися. Так і сталося. Звичайно, що інколи плаче і досі, але це вже звичайна дитяча реакція, коли дитина в якийсь час не здатна опанувати свої емоції. Це нормально.

– Як старші діти реагували на істерики молодшого?

– Багато хто в нас теж запитував, чи не стресують діти від істерик Марселя? Ні. В таких випадках зазвичай стресують дорослі, яким у дитинстві забороняли так поводитися. Нас виховували по-іншому – здебільшого не дозволяли проявляти емоції. Коли виросли, може, ми це і забули, але коли виникає от така ситуація, згадуємо. А діти цього взагалі не помічають. Для них це просто прояв емоцій – хтось вміє проявляти їх сміючись, а хтось плачучи. Проявляй, як тобі зручно, – і все. Єдине, що може хвилювати в цей момент: "Ти можеш зараз зі мною контактувати? Ні, то я пішов". Жодного разу в нас не було проблем. Діти дуже добре ладнають разом – така собі маленька банда.

– Кому Марсель довіряє найбільше?

– Він точно знає, що я його мама, а Тім – тато. Він нас виділяє серед всіх його оточуючих людей. Це проявляється по-різному. Коли, наприклад, перебуває якийсь час з кимось іншим, поводиться чемно, а потім, коли приходить мама, може заплакати. І це означає, що він відчував певну напругу, йому могло щось не подобатися, але про всяк випадок стримувався, бо не з мамою. А потім це все "розповідає". Це добрий знак. За поведінкою багато чого видно. Коли з’являються поряд незнайомі люди, він завжди шукає маму чи тата, бере за руку, ховається за спину. Він дуже швидко виловив з контексту, кого йому потрібно виділяти.

– Чи намагалися ви дізнатися щось про його минуле?

– Інформація, яку дають під час всиновлення, мінімальна. Те, що лікарі встигли дізнатися в процесі спілкування з породіллею, те і знають. Коли від дитини відмовляються в пологовому будинку, то контакт з цією жінкою може становити всього кілька годин. Що вона встигла про себе розповісти і чи відповідає це дійсності – ніхто не знає. Більше інформації збирається, коли родина якийсь час стоїть на обліку як неблагополучна. Але й там інспектори всього не можуть знати, бо відвідували їх один раз на кілька місяців.

Звісно, якщо дуже сильно захотіти та зайнятися цим, то дізнатися можна більше. Але навіщо? Це нічого в нашому житті не змінить. І радощів точно не додасть. Можливо, коли він виросте, у нього виникне потреба дізнатися про своє минуле, він це зробить. І ми не будемо проти такого рішення.

– Що ця сторінка вашого життя під назвою "мій син – Марсель" дає особисто вам?

– Безмежну любов. Ми стали більше це відчувати, більше розуміти значення слів "безумовне прийняття". Бо в будь-якому разі з дитиною, яку народила особисто, все трохи інакше. Це твоя дитина на гормональному рівні – ваш зв'язок природний. А коли цього немає, "вмикається" безумовна любов, бо ніяких умов немає.

Знаєте, наш Марсель вже дуже добре вміє виражати вдячність. Ми такого не очікували. Дитина не повинна дякувати нам за наш вчинок, бо він не просив нас його рятувати, але він це робить. І ця вдячність – це результат любові, яку ми вкладаємо в нього. А він дякує своєю любов’ю. І коли обіймає, цілує, дуже радіє нашій появі – я розумію, що все не дарма.

– Інно, отака любов до дітей: звідки це?

– Я не думала про дітей у своєму дитинстві і навіть у дорослому житті теж. Ніколи не мріяла і в думках не розписувала, скільки в мене їх буде. Ну буде – й буде, не буде – то хай так. У моєму випадку це точно набуте. З’явилася одна дитина – вижили, пішли на другу.

Коли ми з Тімуром вже були чоловіком і дружиною, час від часу поверталися до питання: як ми бачимо свою сім’ю, скільки нас має бути. І дійшли висновку, що хочемо велику родину, де багато дітей. Потім почалися розмови про усиновлення. Ми зрозуміли, що діти можуть з’являтися у нас у різний спосіб. Тепер ми як хотіли багато дітей, так і продовжуємо хотіти, але їхні шляхи приходу в нашу родину змінюються. Адже можуть бути народжені біологічно, а можуть – серцем. Але це не означає, що ми тепер тільки всиновлюватимемо дітей, хто знає, як буде. Може, ще захочемо народити. Ми для себе не закриваємо і цей шлях.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Дашою Трегубовою – про життя в Польщі, гонорари дочки в зіркових європейських фільмах та повернення до України.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з головною акторкою фільму "Як там Катя?" Анастасією Карпенко – про родичів на фронті, поведінку Зеленського на зйомках "Слуги народу" та думки, що професії – кінець.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!