Остап Ступка – про чотири шлюби, дорослих синів і дочку, молоду кохану та секрети від рідних

Остап Ступка – відомий артист та продовжувач акторської династії легендарного українця Богдана Ступки. 34 роки – на сцені Національного театру імені Івана Франка. Зіграв кілька десятків ролей у кіно. Свого часу активно займався дубляжем – подарував свій голос півсотні героям у кіно та мультиплікаційних картинах.

В інтерв’ю OBOZ.UA Остап Ступка відверто відповів на всі запитання, які ми підготували для розмови. Розповів про своє життя під час війни – творче та особисте, а також згадав невідомі сторінки з життя батька.

– Як думаєте, що сказав би ваш тато про війну, якби він застав ці трагічні події?

– Я часто думаю про це. Мої батьки мешкали (а мама продовжує жити) біля Театру Франка, який, як відомо, розташований в урядовому кварталів столиці. Мама раділа: "О, як добре, Богдане, тобі близько на роботу, поруч магазини, ринок, адміністрація президента". А батько якось каже: "А якщо раптом війна і ракета?". Уявляєте? Він ніби щось відчував. І оцей приліт на початку січня в квартиру, де загинуло подружжя науковців, – хіба не підтвердження цих слів? Мама мешкає за метрів триста від того будинку.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я забрав її до себе. Напередодні, 23 лютого, ми грали в театрі виставу "Пер Гюнт". До мене приїхали друзі – посиділи в гримерці, поспілкувалися, роз'їхалися пізно. А о п'ятій ранку дзвонить товариш із Нью-Йорка: "Старий, вставай, почалося. – Що почалося? – Війна". Я до телевізора, наші ще нічого не передають, ну а далі – пішли повідомлення. Забрав маму, бо ширились чутки, що перебувати в урядовому кварталі небезпечно. І ми жили разом два місяці, здається. Зараз вона в себе. Як є можливість, їду – ми недалечко одне від одного мешкаємо. Кожен день телефоную, от сьогодні вже розмовляли. Про що розмови? У мами – це спогади здебільшого.

Знаєте, що мене вражає? Нам треба всім триматися разом, а ми досі не об'єднані. Невже війна нічого не навчила? Зате наше суспільство дуже добре навчилося хейтити одне одного. Як починаєш читати коментарі… Намагаюся взагалі нічого цього не бачити, бо волосся дибке стає. Думаєш: ну звідки така ненависть та агресія?

– Може, ментальне здоров’я так погіршується через виснаження війною?

– Таких персонажів, у яких, вибачте, жовч стікає з рота, було чимало і до війни. Я вже думаю: можливо, це якісь спеціальні люди – сидять і ненавидять. Треба ж мати час, щоб цілими днями писати ті коментарі. Але, як казав мій батько, одне діло плескати язиком, а інше – перти плуга. Я не буду витрачати час на це.

– Але в душі ранить?

– Колись театральний грузинський режисер Роберт Стуруа ставив у Києві "Царя Едіпа", де я грав разом з батьком. Він радив нам, вчитися закриватися, вдягати баночку – от так казав. Таким чином ти ніби за всім спостерігаєш, але не даєш поранити себе.

Знаєте, мені було цікаво, що про мене кажуть, на початку кар'єри. Вирізки з газет збирав, а ще коли в статті твоя фотографія – то це взагалі (сміється). Архів зібрався величезний. Потім якось відійшов від цього. А зараз і газети відійшли в минуле. І відео на виставах знімають не професійні оператори, а самі глядачі – і дуже вдало, до речі. Ну я читаю, звісно, при нагоді якісь коментарі, коли, наприклад, прем'єра пройшла. Але здебільшого – це приємні враження. А ті, хто хейтять… Я не думаю, що вони ходять у театр, цікавляться мистецтвом.

– Ви щось радили сину Дмитру, якому добряче прилітало через те, що з повномасштабним вторгненням не повернувся в Україну і продовжує жити в США?

– Дмитро дуже емоційно реагував на коментарі в соцмережах, відповідав, вступав у суперечки. Я казав: "Забий, нічого не пиши". Ще казав йому, що не потрібно аж так багато виставляти особистого. Методично нагадував, що цього не треба робити. Відпочинок на яхті чи десь під пальмою – про це маєш знати лише ти і ніхто більше. Мені, наприклад, важливо, щоб взагалі ніхто не знав про такі речі. Це ж моя особиста справа, мій затишок, комфорт, а не чийсь. Думаю, він прислухався, принаймні вже менше цього всього виставляє.

– В інтерв’ю нашому виданню Дмитро розповів, що мріє, коли закінчиться війна, жити на дві країни. Як ви до цього ставитесь?

– Я приймаю його вибір. Дай Бог, щоб війна закінчилася. Я не бачив сина й онуку з вересня 2021 року. Понад три роки.

– Чи знайомі ви з Юлією, теперішньою коханою сина?

– Ні, я тільки по телефону з нею розмовляю. У спілкуванні, по фотографіях – все добре, як мені здається. Щоб зрозуміти більше, треба приїхати в Лос-Анджелес і познайомитись. Може, буде можливість виїхати з роботою за кордон, і мені пощастить побачитися з рідними. Дуже хотів би цього. Українську культуру зараз треба щосили пропагувати, бо це також зброя.

– Чому, на ваш погляд, вона не так голосно звучить у світі, як російська?

– Тому що росіяни вкладають у це колосальні гроші. Пригадую, якось я поїхав на творчу зустріч до Франції. Паризькі друзі влаштували мені контрамарки на "Король Лір" у Комеді Франсез. І там, просто при театрі, є великий магазин з книжками з драматургії, біографії відомих режисерів та акторів, переклади літературних творів. Дивлюся – французькою Достоєвський, Чехов. Коли наступного разу приїду в Париж, зайду в Комеді Франсез і побачу там переклади Івана Франка та Лесі Українки, буду розуміти, що ми таки пропагуємо свою культуру.

– Понад три десятиліття ви служите в одному театрі – Національному академічному імені Івана Франка. Яка найулюбленіша вистава з тих, що наразі граєте? Припустімо, якщо взяти нещодавні прем’єри, то це "Слуга двох панів"?

– Це нова робота – так, прем'єра була восени. З Давидом Петросяном, режисером цієї постановки, завжди цікаво працювати, бо в роботі панує повна довіра з акторами. Його бачення, наші пошуки та пропозиції – так складається хороший мікс поглядів і втілення їх на сцені. Мені подобається "Слуга двох панів". Стилістика імпонує, те, що повернулися до класичного варіанта комедії дель арте – залучення масок.

– Ваш колега по театру, актор Олексій Богданович розповідав нам в інтерв’ю, як Богдан Ступка врятував його словами підтримки після невдалої прем’єри, де той грав головну роль. Мовляв, ці теплі слова допомогло йому не залишити театр, бо були навіть такі думки після провальної вистави. Хто підтримує вас?

– Мої близькі друзі, яким довіряю.

– Хто в театрі ваші друзі?

– Я не думаю, що в мистецтві є друзі. Які ж друзі можуть бути в театрі? Є колеги по роботі. Партнери – чудові, прекрасні, кохані, але друзів немає. Це не вчора придумано, так склалося історично природою стосунків у мистецьких школах. Мої близькі друзі – це лікарі, військові, художники, держслужбовці. Але ніяк не актори.

– Чому так важко стало потрапити на вистави Театру Франка – квитки на деякі вистави розлітаються за лічені дні після появи в продажі? Останній рекорд: квитки на один із показів "Конотопської відьми" розкупили за дев’ять хвилин.

– Під час важких випробувань люди завжди відчувають потребу в духовному житті – так було і раніше. Згадайте підйом в Америці в часи депресії – бродвейські постановки просто вибухнули, пішла цікава література. Я думаю, що люди, які зараз ходять до театру, витрачають гроші, чекаючи в чергах на ту чи іншу виставу, – це українці, які не просто йдуть, бо хочуть відволіктися від стресу чи переживань. Це люди, які мають потребу об'єднатися з тими, хто сидить поруч у театрі. Мистецтво рятує, це ліки. Тому нам треба докладати усіх зусиль, а коштів – ще більше, щоб пропагувати українську культуру. Бо її утискали стільки років.

Мені було 11 років, я пам'ятаю, як знайшли тіло Володимира Івасюка, повішеного в лісі. Це був 1979 рік – не так давно, не 30-ті сталінські роки. Історію про Леся Курбаса батько мені розповідав. Як його запросив до Москви режисер Соломон Михоелс, який керував єврейським театром ГОСЕТ, ставити "Короля Ліра". Пішов поголос про талановитого режисера, новатора, реформатора. Вони мали зустрітися на каві зранку. Але Курбас не прийшов, бо його забрали вночі енкаведисти – і все. Таких прикладів багато. Йшло системне викорінення української нації.

– Ви згадали про талановитих режисерів. А хто ваш улюблений?

– Мені добре працюється з нашими молодими. З Іваном Уривським ми зробили постановку "Пер Гюнт". З Давидом Петросяном – "Війна", "Візит", "Крум", "Слуга двох панів" – вже чотири роботи. Вони обидва талановиті, у кожного свій шлях, бачення. Мені цікаво і з іншими попрацювати, я відкритий до роботи. Хоча батько завжди казав, що треба знайти свого режисера в житті. І в нього такий був – Сергій Данченко.

– Кілька років тому мені пощастило взяти інтерв’ю у вашої мами. Вона зі сміхом згадувала, як одного вечора виставила за двері режисера Данченка за критику на адресу чоловіка: "Він прийшов, подарував мені трояндочку. Сіли на кухні з Богданчиком. А чоловік тоді знімався у фільмі "Вавілов", була така картина про вчених. І Сергій Володимирович сказав, що йому щось не сподобалося. Я піднялася: "Встали – і вийшли!" Він переводить здивований погляд на Богдана, а той мовчить. Данченко пішов. А оскільки вони вже на той час прийняли чимало, зранку нічого з цього не пам'ятав. Але я ще довго обурювалася: це ж треба – їсть мої котлетки і критикує мого чоловіка!" Ви знаєте цю історію?

– Звісно. Я був свідком не одної подібної історії (сміється).

– А можете, наприклад, того ж Петросяна запросити додому на обід?

– Коли було більше вільного часу, ми з Давидом зустрічались. Гуляли Києвом, пили каву, розмовляли про театр. А зараз все так закрутилося – графіки у всіх дуже щільні. У талановитих сучасних режисерів взагалі розписано все на кілька років наперед.

– Ви задоволені тим, яка складається ваша кар'єра?

– Актори завжди незадоволені тим, що є. Це провокує на якісь нові етапи творчості, пошук матеріалу, ролей – невідомих тобі або глядачеві. Актор ніколи не може бути задоволений. І завжди має сумніватися – так казав мій батько. Але з іншого боку, мати неабияку впевненість у своїх силах.

З жовтня до кінця грудня в мене був дуже насичений графік – два телевізійні проєкти, які йшли паралельно. Один – шпигунський трилер "Митець" на 12 серій. З нетерпінням очікую на прем'єру – навесні має бути в телеефірі. Я граю психолога в команді розслідувачів. Це все, що можу сказати – треба тримати інтригу для глядача. Друга – це поліцейський ситком "Майор Сковорода" на двадцять чотири серії. Про будні відділку поліції, любов, долання перешкод. Буде багато гумору, а ще – цитати і меми легендарного Сковороди. Мені до вподоби команда серіалу, ми зробили вже разом не один проєкт.

– Гонорари суттєво змінилися під час великої війни?

– Та вони ще й до війни змінилися. Можливо, через коронавірус – я не думав про це.

– Ви один із акторів, хто з 2014 року публічно нарікав на те, що російські актори продовжують приїжджати в Україну. Це мало якийсь ефект?

– Не було ніякого ефекту. Це болюче питання, і, знаєте, як то кажуть, поки грім не грянув, не почалася велика війна, продюсери відмовлялися бачити на головних ролях рідних акторів. Все змінилося, коли сталася біда. А до цього – зневага до власних артистів, менші гонорари, обожнювання російських акторів. Проблема знаєте, в чому була? Ті, хто представляли Україну, намагалися всидіти на двох стільцях. А так не буває. Треба один стілець, і він має бути свій, київський. І навіть коли почалося повномасштабне вторгнення, дехто з цих людей так нічого не зрозумів. Вони терміново перефарбувалися – та й усе. І можуть знову побігти в іншу сторону при нагоді. Повірте, таких персонажів чимало. Чи є в моєму оточенні? Я уникаю спілкування з хамелеонами.

– Цікаво, на скільки років ви відчуваєте себе?

– Думаю, що я такий же, як і в 20. Просто цифри в паспорті трохи інші. Свобода має бути перш за все всередині, розумієте? І я її відчуваю.

– А мама як до вас ставиться: як до 20-річного чи до 57-річного?

– Я думаю, що вона до мене ставиться як до п’ятирічного. Чи семирічного.

– Вам це подобається?

– Ну, це ж мама. Пам’ятаю, коли ми з батьком приїжджали до бабусі у Львів, вона садила нас за стіл, годувала обідом і вичитувала тата як малолітку – за те, за інше. А він сидів і смиренно слухав. Діти завжди для батьків лишаються дітьми, скільки б їм не було років – п’ять чи шістдесят. І акторське відчуття має бути дитячим – дивування світом і відкриття для себе чогось нового. Якщо ми будемо говорити, що все знаємо (знаєте, є такі сноби), то пуття не буде з такого акторства.

– Коли передивляєшся ваші фотографії з татом, помічаєш, що він дуже ніжно до вас ставився, а ви не соромилися часом хуліганити під час зйомок. Його це не бентежило?

– Різне бувало – це ж життя. З ним можна було побути і трохи хуліганом. Таким собі свободолюбивим.

– Коли вам кажуть, що це ніби не пасує віку, як реагуєте?

– Та як? Що, мені костюм вдягнути і краватку? Барсетку в руку? І стати барсетником? (сміється). Ні. Я ж як любив джинси, так і люблю. А костюм одягаю дуже нечасто. От нещодавно на прем'єру фільму "БожеВільні", бо це гучна подія. Слухайте, в мене важливий дзвінок. Можна перетелефоную? (продовжує через хвилин десять).

Картину привезли від Ганни Криволап, подарувала мені. Чекав цей портрет давно. Стою – роздивляюся. Можу вам вислати фото.

Це дочка Анатолія Криволапа (найдорожчий сучасний художник України. – Ред.), там ціла сім'я талановитих митців. Я дуже люблю живопис, колекціоную картини. Люблю наших емігрантів, львівських художників. Є роботи в мене, не скажу, що коштували якихось мільйонів, але досить пристойно вартували мені.

Повертаючись до "БожеВільних", хочу сказати, що це дуже вдалий проєкт. Має вже 12 міжнародних нагород, правда, української – жодної. На жаль, картина з причин, які нам невідомі, мала доволі короткий прокат у кінотеатрах. Але зараз її вже можна переглянути на Netflix та інших платформах. Я друзям кажу, що якщо не потрапили в кінотеатр, то є можливість подивитися. Особисто я разів п’ять вже бачив. Взагалі дуже люблю кіно. Історичні картини, трилери психологічні, фільми жахів. Ви знаєте, ми можемо знімати шикарні фільми жахів – ні в одній культурі немає стільки містики. Історичні фільми теж можемо робити прекрасні – щоб люди знати, хто ми, звідки.

Але робити це потрібно якісно. На жаль, в індустрії часом спостерігається така тенденція: давайте швидше, немає часу. Або грошей. Знаєте, колись батько, приймаючи премію "Людина року", почав промову зі сцени словами: "У нас чомусь так: сила є, волі – немає. Воля є, сил – нема".

– У вас, до речі, теж є премія "Людина року", а ще – "Телетріумф". Цікаво, як ви ставитеся до звань та нагород?

– Звання – це пережиток радянської системи. Не могли дати людям нормальні зарплати, вішали медальки. З іншого боку, потрібна альтернатива. І вона є. Заслужений артист України – це надбавка 20% до зарплати, народний – 40%. Тому всі так нетерпляче намагаються це нині отримати (сміється). Нагороди і премії в галузі театру і кіно – це добре, але вони мають бути престижними.

– Як живеться в фінансовому плані народному артисту України Остапу Ступці?

– Театральному актору весь час доводиться щось додатково шукати, щоб не впали штани (сміється).

– Те, що ви родичі з Євгеном Нищуком, очільником Театру Франка, заважає чи допомагає в роботі (актори були одружені з рідними сестрами – Оксаною та Іриною Батько. – Ред.)?

– Ніяк не заважає. А як це може заважати? Ми знаємо один одного дуже довго. Ми і товариші, і колеги, і родичі – все разом. Три в одному.

– Цікаво, як називає вас онука Богдана?

– Дідусь Остап. От дожився, правда? (сміється) Як змінила мене її поява? Ну, не знаю. Малувато часу з нею провів, коли була тут. І з Поліною (колишня дружина Дмитра Ступки. – Ред.) не дуже в мене складалися стосунки. Я намагався, бо вважаю себе людиною контактною та відкритою. Але наразі ми не спілкуємося.

– Ми доволі багато знаємо про вашого старшого сина Дмитра, однак нічого – про молодших дітей – Устину та Богдана, які теж вже дорослі.

– Устині – 24 роки. Навчалася в Польщі, закінчила Лодзинський університет, факультет "міжнародна культурологія". Повернулася в Київ. Чи збирається заміж? Знаєте, якось розуму вистачає (сміється). Богдану – 17 років, він закінчив школу, наразі – в роздумах про своє майбутнє. Тяжіє до кількох напрямів, всі вони пов'язані з творчістю.

– Ви хотіли би, щоб хтось із менших дітей теж став актором?

– Я завжди був прихильником думки, що діти мають самі вибирати, чого хочуть від життя. А казати їм, куди йти, не в моїх правилах. Колись, коли я закінчував школу, у Львові була мода – всі йшли в медінститут. Кого не спитаєш – всі туди. На стоматолога. А ще в інженери – теж було. А діти мають самі вибирати. Не можна насильно: "Ану швидко стань актрисою! Давай, грай!".

Мій батько, наприклад, взагалі не знав, що я вступаю до театрального. Тільки мама знала. А тато випадково почув від колеги, коли готувалися в гримерці до вистави: "Чуєш, там твій вступає". Батько: "Як?" До мене вдома: "Почитаєш мені щось?" Кажу: "Ні". Думаю, сяде зараз на диван, а я буду йому вірші декламувати? Якось ніяково. Та що казати, коли я вдруге вирішив одружитися – батьки теж не знали. Був Новий рік, я з-під ялинки витягнув запрошення на весілля. Хотів зробити новорічний сюрприз (сміється). А тато кричав: "Ти що, здурів?" Але куди їм діватися? Був розпис і посиденьки в ресторані.

– З ким з ваших колишніх дружин підтримує зв’язки ваша мама?

– Ірина з нашими дітьми приходить до неї, допомагає багато. Таня, мама Дмитра, інколи приїжджає теж. Чому не склалося з Танею? Коли з’явився Дмитро, нам обом було по 18 років. Але справа навіть не в цьому. Мої батьки прожили разом 45 років. Коли я дивився на них, казав собі: теж хочу такої стабільності. Проте життя вносить свої корективи, як не крути.

– А ви думали, що буде отак: чотири шлюби?

– Ні, не думав. І коли мені казали, що я дуже часто одружуюсь, розповідав про фільм із Кім Бесінджер і Алеком Болдвіним "Звичка одружуватись". Вони то розходилися, то сходилися. Однак – одне з одним, в мене по-іншому: йду на рекорд.

– Буде п'ятий шлюб?

– Ой, я поки не думаю, чесно. Читаю інколи про якихось людей у мережі: побралися після 10 років стосунків. Думаю: о, ну це нормально. А через пів року, рік… Треба все ж таки якийсь час пожити разом, відчути одне одного. Нещодавно читав в інтернеті інтерв’ю з Катрін Деньов, яка сказала, що, якщо хочеш зберегти стосунки з коханим, не треба виходити за нього заміж.

– Ну вона так і робила протягом життя.

– І в цьому є сенс. Ну яка користь з того штампу? Головне – любов, підтримка одне одного.

– Ви закохалися в Маргариту, теперішню вашу дівчину, з першого погляду?

– З третього. Так-так, не з першого. Ну, так склалися зорі, не знаю. Це ж якісь речі підсвідомі насправді. Значить, була потреба в мені у неї і – навпаки. І це все зійшлося. Чи знайомив її зі своєю мамою? Один раз приходили в гості. Я не хочу маму стресувати сильно, оберігаю її (різниця у віці закоханих – 35 років. – Ред.).

– З колишніми жінками вдалося залишитися друзями?

– Так. Я не конфліктна людина, не прихильник чвар, поділу дітей. У нас з Іриною, мамою моїх молодших дітей, взагалі не було навіть розмов про це. А старший Дмитро змалечку жив із моїми батьками – це відома історія.

– Чому не склався ваш шлюб з Дариною – четвертою дружиною?

– У неї в родині сталася трагічна історія – два роки тому в доволі молодому віці помер батько. І ця трагедія багато чого змінила. Однак ми продовжуємо спілкуватися вже як друзі. Якось мама розповідала мені, що бачила по телевізору історію одного чоловіка, в якого було вісім шлюбів. І каже: всі дружини між собою спілкуються, приїздять до нього на свята.

– Ви змогли би так?

– Я би не ризикнув зібрати всіх разом (сміється).

– Не можу не запитати вас про гучну ДТП, в яку потрапили в квітні минулого року.

– З потерпілим ми всі негаразди вирішили – я за мирний шлях. З приводу самої ситуації… Важка подія. Але, як то кажуть, всі ми під Богом ходимо, розумієте? І в кожного може так змінитися життя – буквально за одну секунду.

– Наразі вам заборонено сідати за кермо. Ви найняли водія?

– Ні, у мене роман з таксистами. Коли сідаю в машину, буває, пізнають, звичайно. Є вже знайомі хлопці, з якими домовляюся: потрібно поїздити містом у справах, вони мене возять. Ми гарно спілкуємося. За водінням, звісно, сумую – я за кермом дуже давно. Нещодавно ми подали апеляцію, щоб хоч трохи скоротити термін заборони, зараз вона розглядається.

– У кому з трьох ваших дітей ви найбільше бачите себе?

– І в Устині, і в Дмитрові, і в Богданові. Потрошки я є всюди. На жаль, війна розкидала всіх. Свого часу, коли був живим тато, збирав нас всіх на новорічні свята. Одягав метелика, білу сорочку, сміявся: "Вас вітає Дон Корлеоне". Зараз цього немає, на жаль. Але я мрію зібрати всіх дітей разом.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Ольгою Сумською – про конфлікт із сестрою, онуків у Москві та обіди зі знаменитим сусідом.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!