Новий рік по-київськи

Твердження про те, що Різдво та Новий рік завжди були найулюбленішими святами киян, є трохи пасторальним. Хоча, звісно, і у буремному двадцятому столітті, і у розманіженому дев’ятнадцятому погуляти любили (а хто ж бо цього не любить?). „Натовп регулярно напивався на балах, маскарадах, на ялинках, а більше за все – на сімейних вечорах”, – писала 3 січня 1895 року газета „Київське слово”.

Як не дивно, але тодішня преса не лише іронізувала з приводу прогнозованості забав (головна з яких – напитися), а й рефлексувала над... нехіттю до спілкування. Сто років людською самотності почалися задовго до жовтневого перевороту чи винайдення психоаналізу. Київські газети ХІХ століття друкували фейлетони, в яких висміювались новорічні походеньки „в гості” – суто на відчіпного, без душі, аби не звинуватили у манкіруванні візитами. „Візитеру дозволено у цей день отупіти на триста відсотків... І забути всі прийоми мовлення, окрім „Вдома?”, „Моє шанування!”, „З Новим роком, з новим щастям!” та „Честь маю кланятись!”, – писали тодішні гострослови.

Цікавий анекдот друкувало в одному з номерів „Київське слово”. Одна пані відправилась на Різдво об’їжджати знайомих. З карети вона, щоправда, не виходила, а делегувала замість себе повара Спиридона, вдягнутого як „виїздний лакей”. Спиридон мав лишати у швейцара хазяйчину візитку, а відтак повертатися до своєї барині. Біда лише в тому, що „виїздний лакей” великим розумом не відзначався, тож замість пачки візиток прихопив з дому колоду гральних карт. „То що, – спитала пані наприкінці вояжу, – всім візиток вистачило?”. „Всім вистачило, – відповів Спиридон. – Іще й трефова дама лишилась”.

Преса радила киянам (аби відкараскатися від формальних чи надокучливих візитів) виставляти у вікнах будинків картки „У нас дифтерит” або „Тут лютує скарлатина”. Щоправда, жартували газетярі, в цьому випадку до вас неодмінно завітають члени „Товариства боротьби з інфекційними захворюваннями” – їх, мовляв, скарлатина не лише не зупинить, а ще й привабить.

 Що справді любив робити Київ, так це надсилати різдвяні листівки. У 1900 році кількість відправлених по місту привітань сягала 600 тисяч. І це при тому, що населення міста нараховувало 260 тисяч мешканців, з яких лише половина була письменною. Міський штат листонош включав 40 осіб, перед святами спеціально наймали ще 25 волонтерів. Та все одно листоноші не справлялися – вони продовжували доставляти листівки вже й після свят. А заробітна плата листоноші тоді складали 18 карбованців на місяць.

Одніми візитами чи надсиланням привітань підготовка до свят у Києві не обмежувалась. У 1898 році поліцмейстер В’ячеслав Цихоцький задумав провести кадрову чистку та ушляхетнити вигляд столичних вулиць в канун Різдва Христового. Він видав низку циркулярів, якими, зокрема, попередив підлеглих, що коли ті напиватимуться до нестями замість охороняти громадський порядок, така нестриманість і любов до оковитої коштуватиме їм посади.

Цихоцький також наказав поліцейським прибрати бодай з центральних вулиць усіх старців та „бурлаків” без конкретного місця проживання, а також торговок дрібним крамом. Всіх, хто чинитиме супротив, – доставляти до дільниці, наказав поліцмейстер. Він також придумав розділити міських візників на два сорти. Тих, хто разом із кобилою та каретою мав достатньо презентабельний вигляд, було дозволено лишити на Хрещатику та Печерську. А брудних і немитих наказано гнати з центру у три вирви. З неохайних карет поліцейські мали знімати жетони та складати на їх власників протоколи. Поліція повинна була також слідкувати за тим, щоб „пітєйниє завєдєнія” закривались згідно розкладу, і ані на хвилину пізніше.

Двірники ж отримали вказівку відчистити до свят усі стовпи, огорожі, фасади будинків, вікна перших поверхів, вітрини магазинів та їхні вивіски. За наказом Цихоцького, двірники зобов’язувались патрулювати разом з поліцейськими вулиці й слідкувати за тим, щоб до помешкань киян, які пішли на Різдво у гості, не залізли непрохані відвідувачі. Побачивши на вулиці людину з великим вузлом чи пакунком у руках, двірники мали свистіти у свисток, привертаючи увагу органів правопорядку. Цихоцький суворо попередив служителів мітли, що за кожну прогавлену крадіжку вони відповідатимуть як співучасники.

Досі ми не згадали головний атрибут різдвяних та новорічних свят – ялинку. Традиція прикрашати різдвяне дерева з’явилась у Києві у 1840-ві роки. Буквально за десять років з рідкісної диковини ялинки стали повсюдним елементом свята (принаймні якщо мова йшла про більш-менш заможні родини).

Ялинкових прикрас у теперішньому розумінні слова на той час було дуже мало. За звичаєм, різдвяне дерево прикрашали яблуками, апельсинами, мандаринами, загорнутими у фольгу горіхами, пряниками та свічками. Газета „Київські губернські відомості” писала у 1855 році, що „знаменитий кондитер Розмінтальський” мав дуже вдалий виторг на тогорічні свята: всі солодощі для дитячих ялинок, які він замовив у Петербурзі, в Києві розмели до останньої крихти.

У 1928 році ялинки в країні Рад заборонили як „буржуазний антирадянський пережиток”. Щоправда, деякий проблиск розуму осяяв голови керівників СРСР, і за вісім років потом дерево реабілітували. У 1936-му перший секретар ЦК КПУ Постишев надрукував у „Правді” статтю під назвою „Про бажаність повернення ялинки та відновлення народних новорічних свят”.

Отримавши благословення КПРС, ялинка повернулася до осель киян і всіх мешканців однієї шостої частини світу. Повернулась з деякими вдосконаленнями на потребу часу: Різдво від ялинки начисто відсікли, прив’язавши процес прикрашання дерева до Нового року. Власне, й по сьогодні ми запалюємо наші ялинки в ніч з 31 грудня на 1 січня.

Проте у ялинковій епопеї був ще один цікавий нюанс: ще за часів царату національно-свідома українська інтелігенція дещо прохолодно ставилась до католицької ялинки. В деяких родинах, не бажаючи переймати ані петербурзькі, ані європейські звичаї, віддавали перевагу прадавньому дідуху. Хоча в окремих київських сім’ях у ХІХ столітті йшли ще далі: придумували власний ритуал зустрічі Нового Року та Різдва, який включав як український дідух, так і розкішно убрану європейську ялинку.         

Зустрівши свята у родинному колі, кияни йшли розважатись на вулиці. На Різдво та на Великдень у місті традиційно будували так звані „потєшниє городкі”, або балагани. У 1850-ті роки вони стояли навіть перед Михайлівським собором та на Софійській площі.

 В балаганах монтували гойдалки та каруселі, продавали нехитрі ласощі (при цьому горілка була заборонена). У 1870-1880 роках балагани переживали занепад: київська публіка прагнула більш вишуканих розваг і не бажала тішитися забавами старших поколінь. Столичний бомонд та середній клас став віддавати перевагу приватним вечорам, походам до театру, цирку або кафешантану. Тож балагани поступово дрейфували з центру міста на робочі околиці.

На межі ХІХ-ХХ віків повністю зник з київських вулиць і вертеп – традиційна лялькова вистава, в якій розігрувалися сцени, пов’язані з народженням Ісуса Христа. Штучним чином радянська влада намагалась відтворити вертеп вже у 1920-ті роки ХХ століття, однак з цієї затії нічого не вийшло. 

І на останок. Звісно, що тема минувшини завжди є благодатною та невичерпною. А ще цікавою екстраполюванням на сьогодення. Замість повара Спиридона ми шлем на Різдво смски – чи то через лінощі, чи то через небажання розплескати особливий магічний настрой. Все таки дива ми чекаємо із кожним новим відліком часу. І це, мабуть, найбільш непохитна константа людської природи й душі...

(За матеріалами досліджень Анатолія Макарова).  

Хочешь узнать больше - читай отзывы

kiyany.obozrevatel.com