Памяти Ивана Драча: лучшие стихи украинского литератора

19 июня в Феофании после тяжелой болезни скончался общественный деятель и литератор Иван Драч. Ему был 81 год. В память об украинском поэте, мы вспоминаем самые известные его стихотворения.

"Тихий етюд"

Що несеш мені в тихому імені,

В зливі кіс, перевитій, важкій?

Що нашепчуть вуста твої стримані

Несповитій тривозі моїй?

Чи над каннами над пломенистими,

Де я пісню твою перестрів,

Знов розсиплешся аметистами

З-під холодних і зламанних брів?

Що з твоїми словами невмілими,

Хто їх трунком гірким напоїв?..

І біжать між березами білими

Білі руки в тривоги мої…

"Я п’ять років займався політикою…"

Я п’ять років займався політикою

І став дурнішим у п’ять разів -

Проспиртований злободенною пліткою,

Я іще й досі не протверезів.

А в такій неймовірній спиртовості,

Хоч тебе вже вітають світи,

Дуже легко слизатись на совісті,

Дуже тяжко по правді іти.

"Чому ти серце, все болиш частіш?.."

Чому ти серце, все болиш частіш?

Пора б тобі вже бути бронзовіш,

А ти кипиш, од муки розпанахане,

Вогонь горить буйніш — не тихне і не тахне.

Я чую, як в мені у золотім вогні

Жар-птиця фенікс зводиться на дні,

Як бавить пір'я, як поводить оком

І в кожні пологи разить електрошоком.

До краю розшматовує істоту,

Буденну і тверду мою достоту,

Дощенту вимордовує, розкраює,

Жахає пеклом, де там к бісу раєм!

Злітає, мов з гнізда, ламає жахно ребра,

Душі бездушно полишає жебра,

Із лютістю нещадною мене

Лиш попелом на сторони війне

І геть злітає горда — неймовір'я, —

Мені перо лишивши, мале пір'я,

Яким пишу про клекіт сонця спомин,

Весь знищений і чорний — в сажі комин!

Я довго гою свої дивні рани,

Все кутаю в канупери й катрани,

Закаююсь горіти в тому грищі,

Ледь зводжуся на власнім попелищі!

Аж чую — знов! Знов золоте пташатко

Мене жахає вогняним початком,

В'є фенікс знову золоте гніздів'я,

Меча загнавши в душу по руків'я!..

***

"Таємниця буття"

Десь там, у найвищих глибинах,

Десь там, у найглибших висотах,

Таємниця вродилося, як пелюстина,

Як бджола в золотистих сотах.

Уся — з найтемнішого світла,

Уся — з найсвітлішого змроку

Борсалась Таємниця, то тьмава, то світла,

Долаючи купіль жорстоку.

Ген там з найгіркішого солоду,

Ген там з найсолодшого болю

Зростала вона аж блакитна від голоду

І рвалася тужно на волю.

Десь там, в найпалкішому холоді,

Ген там, в холоднючій спекоті,

Таємниця життя вибухала,

Золотиста і зірна насподі.

І жахала вона бездонністю,

І манила вона мерехтливістю.

У закони лягла беззаконністю —

Таємничою справедливостю.

Таємнице буття — моя болісна рано,

Прадавній мій зболений кореню, де ти?

Сонця вибухають ранісінько-рано

Й народжують бджіл, і людей, і планети.

Отам, у найвищіх глибинах,

Отам, у найглибших висотах,

Таємниця, наша вічна жар-птиця,

Наше серце бездонням висотує…

***

"Вердикт"

Кожен українець – це троїсті музики:

Одне – думає, друге – каже, третє – робить.

Від того у нас результат великий,

Що перший – спородить, то третій

точно угробить.

В такому консенсусі доживаємо досі,

Шкодуєм в душі собі доброго слова:

В сусідів давно уже визріла осінь,

А в нас ще весна дурноголова.

Бо ми молоді ще. Вмираємо молодими.

Ніяк не здамо державного екзамену.

Романтичні замки будуємо з диму.

І димом розвіємось. Розстріляні сльозами.

***

"Балада про соняшник"

В соняшника були руки і ноги,

Було тіло, шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу,

і рвав у пазуху гнилиці,

І купався коло млина, і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце,-

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари на небі...

І застиг він на роки й століття

В золотому німому захопленні:

— Дайте покататися, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму.

Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

***

"Смерть Шевченка" (уривок)

Сто років — зморшка на чолі Землі.

Всесвітні війни, революцій грози…

Дніпро до ніг стежиною проліг

І котить славу в сиві верболози.

Поет став морем. Далеч степова,

І хмарочоси, й гори — ним залиті.

Бунтують хвилі-думи і слова,

І сонце генія стоїть над ним в зениті.

Дно глибшає, і береги тікають,

Аж небо рве свою блакить високу.

І шторми піняться од краю і до краю,

Од Вінніпеґу до Владивостоку.

З глибин сердець джерела пружно б’ють —
І шумувати морю, не вмирати,

Хай ллють у нього і любов і лють,

Тривожну шану, жовч гірку розплати…

www.segodnya.ua

Хочешь узнать больше - читай отзывы