Марічка Падалко про доньок за кордоном, зміну професії та стосунки з чоловіком-військовим

Ведуча телеканалу "1+1 Україна" та Марафону новин Марічка Падалко розповіла, як велика війна змінила життя її родини. Чоловік телеведучої, колишній нардеп Єгор Соболєв, нині перебуває на фронті, доньки мешкають за кордоном, а син, що закінчує школу, став громадським активістом.

У розмові з OBOZ.UA телеведуча зізналася, чому одній з її доньок довелося шукати психолога. А згодом і самій Марічці знадобилася професійна порада спеціаліста.

– Марічко, війна триває вже другий рік, де ви берете сили в цей непростий час?

– Буває все по-різному. Коли потрібно посумувати, дозволяю собі це і не почуваюся винною. Але в мене є правило: щодня починати все спочатку. Те, що сталося вчора, і чим я, наприклад, була невдоволена – ефіром, зовнішнім виглядом, якимось коментарем – залишаю у вчорашньому дні. І починати новий з думками, що сьогодні все буде добре.

Ще мені завжди дуже допомагала фізична активність – спорт, біг. А от восени якось стало зовсім важко, я зрозуміла, що навіть не можу зібратися на пробіжку. Тепер займаюся біговими тренуваннями тричі на тиждень з тренером. Плюс пробіжка самостійно щосуботи. Коли група, тренер – мені стало емоційно легше. Хоча фізично це непросто: з правого берега їду на заняття на лівий, коли всі повертаються туди додому.

– Ви розповідали в інтерв’ю, що ці пробіжки допомагають вам тримати під контролем аутоімунне захворювання (телеведуча має хронічне запалення щитоподібної залози. – Ред.).

– Знаєте, я вже настільки зжилася з цією хворобою, що не думаю про це. Ну є вона, і є. Я її сприймаю як спосіб виховання, бо, як будь-яке хронічне захворювання, зобов’язує вести більш-менш правильний спосіб життя. Намагатися висипатися, нормально харчуватися, не зловживати шкідливою їжею. Ця хвороба примушує мене частіше робити аналізи, скринінги, перевіряти, в якому я стані.

– Чого вас навчила війна?

– Цінувати кожен день і знаходити радість навіть у найменших деталях. У принципі, я і раніше була на це здатна. Але зараз це вміння й усвідомлення того, як це важливо, війна посилила. Плюс для моїх дітей ще більше прийшло усвідомлення, до якої країни вони належать і в якій будуть жити. Мені здається, раніше у них не було такого сильного розуміння, що їхнє майбутнє тут.

– Де зараз живуть ваші діти? Була інформація, що донькам ви знайшли тимчасовий прихисток від війни у Празі.

– Вони були рік у Празі, зараз приїхали на зимові канікули. Вчаться в одній із найкращих європейських шкіл, у Києві є схожа, теж міжнародна, однак ми не можемо собі дозволити ходити тут до такої школи. Мають там безкоштовне житло. І так добре себе зарекомендували, що отримали стипендію на цей рік. Однак Марія та Катя по-різному переносять життя за кордоном. Тому Маша, якій зараз 15 років, закінчить там перший семестр до кінця січня і повернеться достроково в Україну, хоча мала довчитися навчальний рік. Це її рішення. Каже, що справжнє повноцінне життя в неї тут. А молодша довчиться до кінця навчального року і повернеться вже влітку.

Михайло зі мною, в Києві, закінчує 11-й клас. Його дуже цікавить вся громадянська активність у Києві, переймається тим, що відбувається в Україні. Ходить на протести під КМДА з плакатом "гроші на ЗСУ". Він хоче вступати до Могилянки, бо дуже подобається середовище. Плюс суботні акції під міськрадою, куди приходить дуже багато могилянців. Хоча на який саме факультет він піде, ще до кінця не визначився.

– Як переживаєте розлуку з доньками, коли вони не з вами?

– За можливості я їздила до них на кілька днів хоча б раз на п’ять-шість тижнів. Дорога, самі розумієте, яка: день добираєшся потягами, потім так само назад, але призвичаїлася. Проте, попри те, що старалася приїжджати, нам довелося звертатися по допомогу до психолога.

– Рішення Марії повертатися в Україну – як вам воно далося?

– Вона озвучила це нам ще влітку. Ми дуже сильно пробували ці пів року щось змінити. Ми, вона сама. Але всі, навіть психолог, дійшли висновку, що вона має повернутися. Нам було непросто змиритися, особливо Єгору, бо він дуже багато зусиль доклав, щоб це все відбулося. Це була його ідея. Але от вчора Маша пішла в свою рідну школу – звичайну, державну, і прийшла додому дуже радісна. Я розумію, що це емоційне сприйняття, бо це ж ще не навчання, але давно не бачила її такою щасливою. Принаймні останні пів року – точно.

– Чи підтримуєте зв'язок з Лідією Таран – хрещеною Михайла, яка мешкає нині з дочкою у Франції?

– Звісно! Вона здобуває вищу освіту французькою мовою – для мене це такий подвиг. Я колись намагалася почати вчити французьку, але було дуже складно. Хоча я філологиня за освітою, вчила англійську та німецьку. Захоплююся подругою, що вона змогла себе так пересилити. Не хочеться говорити про наш вік, але, погодьтеся, що мови в школі даються набагато легше, ніж починати заново життя іншою мовою. Ліда – величезна молодець.

Я не знаю, з якою країною вона пов’язує своє майбутнє життя – це треба запитувати в неї. Знаєте, як часто буває: життя підв’язується під дитину. А у Франції вища освіта французькою мовою безкоштовна, а це може бути перспективою для її дочки, яка зараз навчається в 10-му класі. Але думаю, що Ліда буде час від часу приїздити до нас.

– Ви згадали, що за професією філологиня, але кардинально змінили своє життя, ставши тележурналісткою. Що порадите людям, які, як ви колись, зараз здобувають нову професію через війну?

– Мені здається, що теза "почати все спочатку" зараз буде стосуватися дуже багатьох людей. Навіть тих, хто не має для цього причин, пов’язаних з війною, втратою домівки. Над навичкою "починати все спочатку" зараз важливо працювати всім, кому від 20 до 50 років. Бо нині дуже змінюється світ професій. Навіть останні п’ять років зникають такі, які здавалося, ніколи не підуть. Візьміть просте: професію касира. Раніше можна було часто від когось почути: "Не буде роботи – сяду за касу". Але тепер ми бачимо, що за касами в супермаркетах працюють всього кілька людей, а все інше – апарати самообслуговування.

Так скоро і новини будуть вести якісь штучні ведучі. Тому треба тримати в голові, що починати все спочатку нам доведеться ще не раз. І мені зокрема. Це не є трагедією, це випробування, яке дасть більше сил у майбутньому, більше впевненості. Якби я шукала собі нову роботу, напевне, пішла б у комунікації. Зараз на це великий запит. Особливо якщо йдеться про міжнародні комунікації із знанням кількох мов. Я думаю, що в цьому могла б себе добре реалізувати.

– Кожен вечір, як і багато інших українців, читаю ваші дописи в Instagram, де ви коротко підбиваєте підсумки дня. Це така гарна ідея!

– Ідея була не моя, а мого чоловіка. Я особисто не бачила в цьому потреби, здавалося, що всі у нас стежать за новинами, всі все знають. А він, коли вийшов з деокупованого Ірпеня у квітні 2022-го, сказав, що там дуже не вистачало ресурсу, куди можна було б зайти на п’ять хвилин і зрозуміти, що відбувається. Через те, що мобільний зв'язок був дуже обмежений або взагалі заборонене його використання. Чоловік мене переконав у тому, що я маю це робити. Скажу відверто: це непросто. Буває, немає новин, а інколи потрібно писати про таке, про що зовсім не хочеться.

– Марічко, якщо порівнювати час, коли ваш чоловік Єгор Соболєв брав участь у звільненні Київської області, і зараз, коли служить офіцером на фронті, коли вам було хоч трішечки легше?

– Зараз легше. Складно, але все вже не так гостро сприймається. Згадайте, як летіли ракети на Київ у 2022 році й тепер – наприкінці 2023-го. Вони не стали менш потужними, але ти не можеш боятися щоразу. Коли переживаєш за чоловіка, розумієш, що небезпека не зникла, але маєш вірити в найкраще. Не можеш собі дозволити не спати, не їсти, як це було зі мною, коли він був в Ірпені.

– Як ви прийняли те, що тепер багато обов’язків, які ділили з чоловіком, маєте брати на себе?

– Думаю, що занадто відповідально прийняла цю роль. У мене навіть з’явилася така річ з минулого року: кожен раз, коли Єгор їхав від нас, я сприймала в душі це так, ніби його більше не існує з нами. Не тому, що не хотіла про нього думати. Я приміряла на себе роль, що тепер взагалі сама. І маю сподіватися тільки на себе. Мені психолог потім пояснив, що це синдром передчасного горювання. Коли близька тобі людина перебуває в постійній небезпеці, починаєш у голові малювати різні сценарії, уявляти найстрашніші дні. Думати, як будеш потім сама жити. І замикаєшся в переживаннях.

І мені було складно, і Єгору неприємно, бо в цей момент я закривалася – не так багато давала йому підтримки. Що робити жінкам, чоловіки яких, як і мій, на фронті? Просто треба розуміти, що життя триває. Маємо будувати плани на майбутнє, думати, що потім будемо робити разом.

– Ви сказали, що стали аж занадто відповідальною. А в одному із інтерв’ю розповідали, як вас цієї відповідальності вчила подруга – відома українська спортсменка Лілія Подкопаєва.

– Так, саме вона мене навчила відповідати за свої зобов’язання, приходити вчасно на всі зустрічі. Ліля неймовірно пунктуальна, це просто людина-план. Пам’ятаю, ще в якомусь 1999 році у нас була ділова зустріч, на яку спізнилася і я, й інші люди, які мали бути присутні. А вона прийшла заздалегідь і чітко дала зрозуміти, що наша поведінка – це неприйнятно. Я потім дізналася, що на будь-яку зустріч вона приїжджає на хвилин п'ятнадцять раніше. Чекає в машині. Це дуже корисна риса характеру, яка дає розуміння, чого люди можуть досягти завдяки відповідальності. З Лілею ми можемо роками не бачитися, але коли зустрічаємося, таке враження ніби попрощалися вчора. Ми близькі люди. Завжди можемо одна одній написати і за хвилину отримати відповідь.

– Як змінилося ваше кохання з чоловіком за час війни?

– Наші почуття з війною загострилися. Більше ціную чоловіка, зустрічі з ним, можливість провести разом час. Я часто згадую епізод, коли Єгора довго не відпускали, а ми домовилися зустрітися в Дніпрі – і коли нарешті всі питання вирішилися, і ми побачилися – це було так романтично.

– Як проходять у вас родинні свята, враховуючи, що ви народилися з Єгором в один день, але цей день – 26 лютого – дуже близько до страшної дати вторгнення?

– Останні два роки ми не бачилися в цей день. У 2022 році – це був просто жахливий для нас день. У 2023 році хоча б вдалося в цей день нормально поспілкуватися. Крім того, я наперед погодилася поїхати на одну зйомку, щоб зайнятися справами, аби не мати часу думати про сумне. Цьогоріч – побачимо, може знову будемо нарізно.

– Що вам каже чоловік про терміни війни?

– З одного боку, він оптиміст, з іншого – прагматик. Каже, що на фронті не обговорюють, коли закінчиться війна. Говорять про те, яким буде наступний день і скільки окупантів вони зможуть знищити. Планів, що це все швидко закінчиться, там немає.

– Як Єгора змінила війна?

– Бачу, що більше почав дратуватися на пусто-порожні розмови. З цієї причини майже не заходить у Facebook, бо він його найбільше дратує. Єгор вважає, що ті, кому немає чим займатися, сидять і строчать у соцмережах. А ще він каже, що у такий спосіб видно, хто воює, а хто видає себе за великого вояку.

– Чи спілкується він зараз із батьками, які мешкають у Росії?

– Не спілкується і не хоче обговорювати перспективи такого спілкування. Під час звільнення Київської області вони стояли на позиції між Бучею та Ірпенем. Це було складне місце, яке дуже обстрілювалося. Крім того, я думаю, що він забагато побачив там, і коли батьки писали щось про те, що "не все так однозначно", він мені сказав, що його мама померла тоді в Бучі.

Раніше ми регулярно бачилися. До 2013 року їздили до них у гості в Анапу. Після початку війни 2014 року на якийсь час припинили спілкування з політичних причин. А потім вони до нас приїжджали двічі. Востаннє вони були перед початком карантину. Ходили в школу на останній дзвоник, на закриття танцювальних сезонів, футбольні матчі – вони бачили весь наш контент: гімн, прапори, в нас доволі патріотична школа. Ми вже навчилися підтримувати спілкування як родичі, аж поки не почалася повномасштабна війна.

Єгор – їхній старший син. Є ще молодший, який сказав, що, якщо його призвуть, піде на фронт. Мовляв, у нього також є Батьківщина і він за неї буде воювати.

– Виходить, проти рідного брата буде воювати?

– Ми це не уточнювали. А зараз із ним теж не спілкуємося.

– Ви відчували напередодні вторгнення, що насувається страшне?

– Відчував Єгор. Я взагалі якщо з ним сперечалася найбільше через щось у нашому подружньому житті, то це якраз був той час – у грудні 2021 року. Я хотіла готуватися до Нового року, а він мені малював у фарбах жахи, які стануться, якщо росіяни зайдуть на українську територію. Він казав, що прийдуть, будуть нас вбивати, ґвалтувати жінок та дітей. Ну як можна було в таке повірити тоді?

Тим часом він почав шукати житло на заході України. Підбирав за певними критеріями. Перше – щоб це була історична місцевість. А місто Жовква, де ми купили квартиру, має давню історію. Друге – там не мало бути військових чи інфраструктурних об’єктів. Крім того, наше житло дуже гарно розташоване – в один бік 35 км від кордону з Польщею, в інший стільки ж кілометрів – і ти вже у Львові. Багато місцевих їздять туди на роботу. Це як Ірпінь для Києва. Пам’ятаю, вмовляючи мене на цю покупку, Єгор розповідав: "Там так красиво, буде в тебе інстаграм-локація. А якщо квартира нам не знадобиться, то це буде твій бізнес – здаватимеш". У результаті на початку вторгнення туди поїхали мої батьки та наші діти.

А згодом, коли я зрозуміла, що дівчата будуть перебувати в Празі, у місцевому чаті переселенців запитала, чи хоче хтось пожити в нашій квартирі. І оскільки мої діти отримали безкоштовне житло в Празі, родина з Нікополя, яку я ніколи не бачила, безкоштовно живе у нас. Добро має повертатися. Вони заїхали в нашу квартиру, якраз коли дівчата поїхали за кордон. Це мама з сином, їхній тато воює. Через якийсь час вона забрала до себе і своїх батьків. Ми ніколи не бачилися, лише переписуємося.

– Марічко, які у вас зараз мрії, крім тієї головної, про яку думаємо всі?

– Бачите, наприкінці 2022 року в мене була мрія. Був план, бо я була зареєстрована на Бостонський марафон. І хоча це було дуже складно фізично, але це завдання принаймні до квітня просувало мене вперед. А зараз я спеціально, щоб мати хоча б якісь плани, купила квитки на "Антитіла" на 14 лютого. Це поки мій єдиний план на 2024 рік.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Любавою Грешновою – про втечу з Москви, батьків в епіцентрі боїв та друзів, які виставили в соцмережі "зетки".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки.