Португальський журналіст Жозе Мільязеш – про 38 років життя в Росії, божевілля Путіна і найкращого президента УкраїниВідомий письменник і теле- та радіоведучий дав ексклюзивне інтерв'ю OBOZ.UAЛюди

Голос цієї людини знає чи не кожен португалець, а думка настільки авторитетна, що один із провідних каналів Португалії спеціально створив програму на основі його документальних сюжетів з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Жозе Мільязеш – історик, перекладач, журналіст, письменник та теле- і радіоведучий – ще юнаком у пошуках світлого майбутнього поїхав до Росії, де прожив 38 років, та у 2014-му різко ухвалив рішення повернутися на батьківщину.

З того часу чоловік активно підтримує Україну і навіть написав про неї книгу. Чим вразив Мільязеша менталітет і побут росіян, як він адаптовувався до життя в РФ та кого з українських президентів вважає найкращим – читайте в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA.

– У 1977 році ви, 18-річний юнак, настільки повірили в ідеологію комунізму, що, попри прохання батьків (мати на колінах благала цього не робити!), поїхали до Радянського Союзу шукати "рай на землі". Як взагалі так вийшло?

– Я був молодим комуністом, який вірив, що СРСР вже близький до світлого майбутнього. Ось я і поїхав. Тоді моє рішення було незрозумілим для сім'ї і близьких друзів. До того ж у мене не було коштів, щоб навчатися в університеті у Португалії, тому з часом їм довелося зрозуміти мій вибір.

– Як ви адаптувалися в Росії? Який менталітет, на вашу думку, у росіян? Ставлення до іноземців? Розкажіть загалом про ваше життя там протягом 38 років.

– Моє студентське життя на історичному факультеті МДУ (Московський державний університет імені Ломоносова) не відрізнялося нічим від мільйонів інших студентів. Вчився я непогано, іноді бешкетував. Звичайно, перший час було важко, далеко від сім'ї, російської мови, крім слова "товарищ", не знав. Пізніше навчився відрізняти росіянина від українця, естонця чи єврея. Що мене вражало, так це антисемітизм та презирство до деяких національностей в університеті, де я навчався. Росіяни вважають себе найкращими та заздрять народам, які живуть краще за них, мовляв, усі повинні жити однаково.

Перший місяць я харчувався сосисками і вареними яйцями, бо з їжі навіть дивитися не міг на манні та вівсяні каші. А ще мене вражало, чому до будь-якої страви ставили сметану – суп зі сметаною, ще щось там теж! Я їм, росіянам, казав, що вони божевільні (усміхається). Тобто харчування там було для мене проблемою. Втім хочу сказати, що кращої смаженої картоплі, яку готувала моя українська одногрупниця Ірина, я ніколи в світі не їв!

Через пів року, як приїхав, почав працювати перекладачем – перекладав радянські фільми на португальську мову для Африки (португальською мовою розмовляють у таких країнах, як Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Сан-Томе та Принсіпі. – Ред.), бо стипендії не вистачало, хоча вона була навіть удвічі вищою, ніж отримував радянський студент.

– Тобто ви вивчили російську мову лише за пів року?

– Не зовсім, але ми працювали разом із росіянами та українцями, які володіли португальською мовою, і так я заробляв на життя.

Після закінчення університету продовжував працювати перекладачем для різних видань, а з 1989 року працював журналістом для португальського радіо, пізніше для газет і телебачення. Коли розпався Радянський Союз, у Росії відбувалося багато трансформацій – багато що рухнуло, обікралося, вже не було португальських кореспондентів у Москві. Я ніколи не був журналістом, не знав, як правильно це все робити. Але мені щастило, я не скаржився, що не вистачає новин. Проблема була тільки у нестачі часу – не встигав. Це була робота вдень і вночі. Навіть у лікарні, куди кілька разів потрапляв із туберкульозом, я працював, не лежав у ліжку, а бігав до телефона коментувати події в СРСР.

– Ваша дружина за національністю естонка, ви – португалець. Яких традицій дотримувалися та як виховували дітей?

– Наші діти розмовляють трьома мовами – португальською, естонською та російською. Щодо традицій, то ми дотримуємося давньої португальської приказки "У Римі будь римлянином", тобто потрібно поважати закони і правила того суспільства, в якому живеш.

– У 2004 році ви їздили до Києва, щоб підтримати Революцію гідності. Не виникла тоді думка переїхати до України?

– Так, я досі пригадую Майдан, де був кілька разів як журналіст, а останнього разу взяв із собою дружину, яка дуже хотіла поїхати, щоб на власні очі побачити цю історичну подію в Києві. Але переїжджати в Україну не думав, бо це було б погано для моєї кар'єри, тому що тоді інформаційним центром була Росія. Хоча Київ мені дуже подобався. Кілька разів мене навіть запрошували на ток-шоу до Савіка Шустера.

– Кого з президентів України ви могли б виділити?

– Як на мене, найкраще проявив себе Володимир Зеленський. Він невдало почав своє президенство, але у найвідповідальніший момент, коли Росія вторглася в Україну, Зеленський показав, що він рішучий політичний керівник, який може очолити народ у боротьбі проти агресора.

– Чому у 2014 році вирішили повернутися до Португалії? Чи було це якось пов'язано з окупацією Криму та воєнними діями росіян на Донбасі?

– Розумієте, було багато брехні. Навіть тексти нібито мого авторства насправді писав не я! У мене виникли проблеми з акредитацією. Раніше мені її видавали на рік, але в 2014-му чомусь видали лише на пів року і попередили: якщо буду "погано поводитися", то можуть взагалі не дати. А я звик говорити все, що думаю.

Якось мене запросили на розмову до одного чиновника, який ставив мені дурні запитання протягом півтори години, щось на кшталт: "Чому ви пишете книги?", "Про що вони?" На що я відповідав, що мені подобається писати. При цьому запропонував йому купити їх та прочитати, вони ж російською мовою! Наприкінці нашої розмови чиновник запропонував мені займатися пропагандою на одному з центральних каналів Росії. Я послав його на три букви. На цьому все і закінчилося. Після таких розмов, знаєте, не треба випробовувати долю. Та і втомився вже від такого життя в Москві... Того самого дня я купив квиток до Лісабона, зібрав речі і поїхав. Шкодую, що не зробив цього раніше.

– Виходить, що ви задумувалися покинути Росію і раніше?

– Думки були, але диктує життя. Я завжди боявся, що в Португалії буде важко знайти роботу за своєю спеціальністю, тому, на жаль, я і відкладав усі ці думки довгих 38 років. Португалія – маленька країна, суспільство мало бентежить, що відбувається в світі, для них головне, що тут відбувається. Надіявся знайти роботу в університеті, читати лекції. Все-таки я доктор історичних наук, але, виявилося, що на моїй батьківщині одні генії, і я їм лише заважав. Звісно, я іронізую (усміхається). А коли університети ще й стали корпоративними, так це взагалі біда. Але нічого, вижив. Спочатку роботи було мало, – якийсь коментар на телебаченні чи на радіо.

Моя сім'я приїхала в Португалію раніше за мене. Я не хотів, щоб вони залишались у Росії. Вони також не хотіли, хоча спочатку навчалися ще у радянській школі, потім в естонській, яку було створено при посольстві Естонії в Москві з допомогою моєї дружини.

– З початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну ви стали дуже відомим у Португалії. Провідні канали країни запрошують на різні програми, вважаючи вас експертом. Також стали ведучим програми "Холодна війна". Як ви ставитеся до такої раптової популярності?

– З жалем. Я б волів ніколи не стати таким популярним, адже цьому є сумна причина – страждання українського народу. Проте журналісти – як лікарі чи працівники похоронного агентства – мають виконувати складну роботу, тому що гарні новини зазвичай не друкують.

Щодо програми "Холодна війна", то я з перших днів війни документував хід війни, і керівництво каналу вирішило зробити з цих розмов програму. Спочатку програма виходила щодня, зараз – двічі на тиждень.

– Чи припускали ви, що Росія справді почне повномасштабне вторгнення в Україну?

– Ні, хоча за кілька годин до вторгнення було якесь погане передчуття. Але на телебаченні я казав, що Путін зробить це тільки у випадку, якщо зійшов з розуму, бо гадки не мав, куди поліз. Афганістан буде виглядати дрібно на цьому тлі. Я відмовлявся вірити, хоча й знав, яка він скотина, та не думав, що настільки ідіот.

– Як ви почали писати книги?

– Спочатку це були просто переробки моїх дисертацій про відносини між росіянами і португальцями, також дещо з історії України. Потім почав писати про свої подорожі Радянським Союзом.

– Минулого року вийшла ваша книга про історію України "Від київських князів до Зеленського", написана спільно з українським журналістом Володимиром Доліним. Як ви познайомилися та як виникла ідея написання?

– Мені потрібна була людина, яка б дуже добре знала українську історію. Бо коли я бачу, що не вистачає знань, то звертаюся по допомогу. Так я згадав за Володимира Доліна, який довго працював у школі в Україні, потім працював у Москві, де ми були колегами, а пізніше знову повернувся до Києва. І ми написали. Не знаю, добре чи погано – вирішувати читачам.

Розповім вам історію, яка нещодавно трапилася зі мною. Я поїхав з дружиною та Володимиром Доліним презентувати нашу книгу в маленьке село на півночі країни. Я був вражений, скільки людей прийшло на презентацію! Понад 300! Для мене це означає, що люди хочуть знати, що їм потрібна інформація. Саме з цієї причини я їжджу Португалією та розповідаю про Україну.

– Яким ви уявляєте закінчення війни?

– Це залежить від дуже багатьох факторів, тому гадки не маю...

– Що б ви хотіли сказати українцям?

– Одне слово – тримайтеся...

– Ви народилися у небагатій рибацькій сім'ї. Пригадуєте, про що мріяли тоді, та чи можете сказати, що ваші мрії здійснилися?

– Я знав, що не хочу бути рибаком, тож ця мрія точно здійснилась. Пізніше я вже не мріяв, а дивився на свої можливості та можливості своєї сім'ї. Боровся за своє місце в суспільстві. Так, у боротьбі я прожив 65 років і далі буду боротися, поки є сили!

– Дякуємо вам за вашу роботу та позицію!

– Подякуйте мені тоді, як увесь цей жах закінчиться... Коли мене запитують, чому настільки підтримую Україну, я відповідаю, тому що бачу відверте насильство, і треба вирішити, на чиєму ми боці – ґвалтівника чи жертви? У мене немає жодних сумнівів, що жертва – це Україна.

– Зате завдяки пропаганді у росіян є сумніви, і більшість з них підтримують дії Путіна, що призводить до неспілкування родин між собою, до прикладу...

– Це трагедія. Я не можу цього уявити.

Але давайте абстрагуємось. Я можу любити українців чи не любити, та знаю одне: Україна – це перша лінія захисту Європи, і як європеєць я зацікавлений у тому, щоб Росія не перейшла цієї лінії. Але, звісно, у мене немає жодного сумніву, що Росія напала на Україну без причини. Немає жодної причини для того, щоб убивати людей, знищувати міста, тому іншої позиції в мене не може бути.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з португальським журналістом Іренеєм Тейшейрою про російську мову, "один народ" і те, як чужа війна змінила його життя: дружина пішла в ЗСУ, а він став адвокатом України.

Ще на OBOZ.UA інтерв'ю із зірковою дизайнеркою Дарією Донець – про маму Ілона Маска, віщий сон 24 лютого і те, чому модні покази зараз на часі.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!