Ольга Атанасова розказала про конфлікт дочки із вчителькою в Німеччині, влучання "Шахеда" в будинок і смерть знаменитого тата

Популярна українська акторка Ольга Атанасова ("Дві матері", "Лист очікування", "Різниця у віці", "Папаньки") в інтерв’ю OBOZ.UA розповіла про своє життя під час великої війни, розлучення з чоловіком і смерть знаменитого тата, про яку дізналася від сторонніх людей.

Наприкінці минулого року акторка, яка мешкає з 11-річною дочкою в одній із багатоповерхівок столиці, ледве не стала жертвою російської атаки. Актриса також зізналася, як пережила особисту втрату у війні – під час військових дій в Ірпені загинув її друг, актор Паша Лі.

– Наприкінці грудня під час чергового ракетного обстрілу уламки збитого "Шахеда" впали на будинок у Києві, де ви мешкаєте. Ваша квартира розташована кількома поверхами нижче від місця, де трапилося масштабне загоряння. Як ви це пережили?

– Спочатку я того "Шахеда" почула і ще ходила біля вікон, прислухалася: може, здається? Знала, як він дзижчить – це характерний звук, дивилася відео про це. Але свідомість якийсь час відмовлялася це сприймати. Хоча і розуміла, що практично вночі вже ніхто нічого не буде свердлити в будинку. Але все одно: та невже? Не може бути! Уламки залетіли в квартиру, яка розташована вище (квартира телеведучого Андрія Ковальського. – Ред.). Це мої хороші знайомі, те, що вони пережили, – це жах. Я не знаю точно, де вони зараз мешкають, але в тій квартирі жити неможливо, вона потребує капітального ремонту.

У нашому житлі зрушилося підвіконня, висунулося вперед. Але, на диво, встояли вікна, а у сусідів на нашому поверсі вони повилітали… Чомусь так вийшло, що саме в цей день майже всі залишилися вдома, не спустилися в паркінг, який використовуємо як сховище. Я пам'ятаю, ми вискочили на сходовий майданчик. Вибігла сусідка з дитиною, босоніж – такий був стрес. Стоїмо – не знаємо, що робити.

– А ви часто в разі повітряної тривоги ховаєтеся в укриття?

– Так, нам пощастило, далеко бігти не потрібно, лише спуститися. Дуже організована в цьому сенсі моя дочка Адель, тим паче після ситуації, що сталася. Коли загроза, вона одразу збирає свої іграшки, одягає спортивний одяг – і вже біля дверей напоготові. Я інколи жартую, що в школу так швидко не піднімається зранку.

– Після стресу, який ви пережили, не було думки вивезти її на проживання в більш безпечне місце?

– Як це дивно не звучить, але чомусь вдома, у Києві, нам спокійніше. Робота, люди, школа – все своє. І краще, ніж жити, скажімо, в безпеці, але думками та серцем у більшій небезпеці. На початку вторгнення Адель виїхала зі своїм татом за кордон. Я переїхала до неї в травні.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що в Німеччині мали конфлікт у школі Адель, де викладала росіянка…

– Для мене це стало просто катастрофою, бо я була категорично проти. Однак ми жили в маленькому селищі, змінити вчителя на іншого неможливо – їх просто не було. Згодом виявилося, що в цієї викладачки німецьке громадянство, а з РФ – лише коріння. Мені важливо було почути її позицію щодо війни в Україні. Щоб підтвердила, що Росія – країна-терорист тощо. Але мене стали закривати під час розмови, не вчитель – вона якраз мовчала. Директор школи казав, що я ставлю некоректні запитання, що таке публічно не обговорюється в Німеччині, що я переходжу особисті кордони.

Але шкіл поруч більше не було, а вчитися треба. Там із цим суворо: дитина повинна відвідувати навчальний заклад. За пропуски без причини – штрафи. Але я весь час була на низькому старті – контролювала ситуацію. Чому ця вчителька навчає, про що розмовляє з учнями. Як запідозрила, що щось не так? Вона не розуміла української мови. Коли я виступала на батьківських зборах, їй перекладали. І питання до неї були не тільки в мене, а й в інших батьків. У класі були діти, які розуміли винятково українську. А вона перекладала їм німецькі слова російською. Тим часом моя Аделька почала зранку, коли приходить до класу, голосно співати гімн України. Я спостерігала: що скаже вчителька? І, ви знаєте, вона не заперечувала. І навіть, як мені здалося, стала на наш бік. З моєю донькою в неї з часом склалися нормальні стосунки.

– Додому ви повернулися через рік. Чим займалися в Німеччині?

– Дочкою. Я пізнавала свою дитину. До цього, чесно скажу, у мене не було такої можливості. Змалечку в Адель була няня. Я тим часом багато працювала. А за кордоном почала реально вчитися бути мамою. До цього багато обов'язків не виконувала. А там почала готувати нам сніданки, обіди, вечері. Більше спілкуватися з Адель, жити її інтересами. Цей рік пішов мені на користь як мамі.

– З татом Адель ви розлучилися. Це через війну?

– Ні, наші стосунки зруйнувала не війна. Це сталося раніше, практично три роки тому.

– Чи бачиться ваша дочка з татом? Він допомагає вам?

– Вони спілкувалися востаннє влітку, на жаль. Це болюча тема для мене, бо чомусь була впевнена на 100 відсотків, що вони будуть близькими все життя. У них завжди були прекрасні стосунки. Навіть якийсь час мені здавалося, що Адель – татова доця. Можливо, пізніше все зміниться. Але ж вона росте. Не знаю, чи потрібно їй це буде років через п’ять.

А щодо матеріальної підтримки, він дає на дитину 100 євро на місяць. Отакий рівень допомоги. На жаль, і тут він проштрафився, що дуже неочікувано для мене. Але, з іншого боку, я розумію, що вся любов, яка була спрямована раніше на обох батьків, зараз дістається лише мені. Адель у мене дуже добра дитина. Зухвала, щоправда, інколи буває, як мама. Але я її за це не сварю, нехай вміє відстоювати свої позиції.

– Скажіть, а вам не нагадує ситуація з Адель та її татом ваші стосунки з батьком?

– У мене були з татом дуже класні стосунки, коли була маленькою. А коли вони з мамою розійшлися, він перестав зі мною бачитися. І ми спілкувалися дуже рідко. Тим часом у мене з'явився вітчим, який, як мені здається, повноцінно замінив тата. А з рідним батьком ми поновили спілкування, коли вже стала дорослою. У мене народилася Адель. А потім знову – мовчання. Я пам'ятаю, що якось зателефонувала йому – чомусь дуже захотілося поговорити. Телефон був вимкненим. А згодом я випадково від чужих людей дізналася, що він помер. А пізніше з'ясувалось, що квартира, в якій він жив, уже записана не на нього, а на якусь жінку.

– Ви його єдина дитина?

– Так, але я не хотіла ні з ким сваритися, не претендувала на те житло. Можливо, ця жінка доглядала за моїм татом – я ж не знаю. У мене було лише одне запитання до неї: чому не повідомили про смерть? Вважаю, що мала право знати, що мого тата не стало. Можливо, злякалася, що я буду судитися за квартиру… У нас є ще спільна квартира, там була прописана Адель. Тато її здавав, але я ніколи не просила за неї гроші, нічого такого. Вона дісталася зараз нам – з великими боргами.

– А як ваш тато жив останні роки? Як складалася його кар’єра? Він свого часу був дуже відомим українським артистом (Анатолій Лук’яненко знявся у таких фільмах, як "Без року тиждень", "Загін спеціального призначення", "Важко бути богом", "Історія місіс Івгі", "Імітатор", "Дріан" та багатьох інших. – Ред.).

– І відомим, і обдарованим. І про нього від артистів його покоління чула лише хороше. На жаль, загубив свій талант, занапастив. Помер дуже рано – у 64 роки.

– Олю, раніше, дуже давно, багатьом здавалося, що ви російська акторка. Як ви згадуєте періоди, коли знімалися в РФ?

– Ну, якось так сталося. Мені запропонували там "Кадети" – це був один із перших моїх проєктів. Я поїхала, це був зовсім інший час. Постійно хтось поруч перебував із українським корінням. Це всіляко підкреслювалося, люди дуже цим пишалися. І самі росіяни чемно ставилися до України, до українців. Отаке я пам’ятаю. Чи телефонував мені хтось з них, коли почалася велика війна? Жодної людини. Але я вже давно ні з ким звідти не спілкувалася.

– Як відомо, у "Кадетах" ви знімалися із Борисом Корчевніковим – одним із найзатятіших нині російських пропагандистів. Коли бачите якісь фрагменти його програм, де він прославляє агресивну політику Путіна, що відчуваєте?

– Чесно, намагаюсь не дивитися. Раніше мені скидали якісь відео, щось бачила. І просто фізично погано ставало від тієї неправди, реально – блювотний рефлекс. Не сказати, що ми були друзями, коли разом знімалися, але нормально спілкувалися. Він мені здавався людиною, яка багато знає. Начитаний, всім цікавився, за професією – журналіст. А тепер, як зомбі – не знаю, чим це пояснити. Таке враження, що з ним щось зовсім не в порядку.

– Ця війна принесла втрату особисто вам – не стало близького друга, актора Паші Лі.

– Я одна з перших дізналася про це. Коли ще інформація була не точною, мені вже сказали, що все… Це точно Паша. Звісно, я до останнього сподівалася, що сталася помилка. Зателефоную – візьме слухавку. Посміється: класно вас розвів. До речі, телефон при ньому не знайшли. Ми не знаємо, його вкрали чи ще щось, але щось сталося.

Паша був надзвичайно світлою людиною. І просто заряд енергії. Перед вторгненням у нього все пішло в гору в роботі: кіно, запросили на телебачення. Коли ми їздили на гастролі, завжди був поряд. Скрізь ходили разом, знімали на відео якісь історії. І я іноді казала, що Паша – це я, тільки чоловік. Могла йому дуже багато особистого розповісти. У мене немає більше такого друга, як Паша…

– Олю, здається, раніше в спілкуванні ви віддавали перевагу російській мові, а зараз у вас така бомбезна українська.

– Так, я спілкувалася російською. А зараз принципово перейшла на українську. Але з розумінням ставлюся до тих, хто цього ще не зробив – перехід має бути свідомим. Я робила (і зараз роблю) помилки, але спілкуватися мовою мені дуже приємно. Ще до повномасштабної війни вже знімалося чимало проєктів українською. Мені спочатку здавалося: не зможу. А зараз думаю: це настільки круто!

– Акторські гонорари змінилися під час війни? Багато хто з ваших колег каже, що їх ледве не пополовинили.

– Половина того, що мали до вторгнення, – так і є. Спочатку було й менше. Не пам'ятаю, коли я взагалі знімалася за такі гроші. Однак тоді ставилася до ситуації з розумінням – працюєш, відчуваєш себе потрібною. Зараз гонорари трохи підіймаються. І вже більше грошей виділяється на кіно. І самого кіно вже більше. Однак нерідко виплати знижують штучно, спекулюють на тому, що важкий час – а це дуже нечесно. Мені здається, що я постійно працюю-працюю, але отримую чомусь менше (сміється). Але нічого, прорвемося.

– Олю, де ви знаходите сили на третій рік великої війни?

– У роботі, бо робота – це моє щастя. У моїй 11-річній Адельці. І в спорті. Навіть якщо в тебе чимось важким зайнята голова, ставай на бігову доріжку – стовідсотково відчуєш полегшення, перевірено багато разів. Спорт у моєму житті був завжди, але після вторгнення, коли не було ніякої роботи, його стало значно більше.

– А коли почалося для вас кіно після повномасштабного вторгнення?

– Почала зніматися через рік після лютого 2022 року. І майже одразу з'явилося декілька театральних постановок – активно влилася в роботу. Вже маю три кінопроєкти і дуже багато вистав. Це реально щастя, бо маєш змогу в такі складні часи все ж таки робити те, що вмієш та дуже любиш. І заробляти якісь гроші.

– Як ви ставитеся до думок, які нині лунають, що зараз не час для розважального контенту?

– Я з цим зовсім не погоджуюсь. Мені здається, що людям дуже потрібен позитив. І за що ми боремося? За те, щоб люди знову усміхалися, знову любили, народжували дітей. Мають бути щасливі моменти, бо інакше ми всі просто впадемо у відчай. І що тоді? Знаєте, у кожному місті нас дуже добре приймають глядачі. Відчувається, що нині вкрай не вистачає позитивних емоцій, а саме по них йдуть у театр.

– Чим зараджуєте собі, коли опускаються руки?

– Я роблю так, щоб вони не опускалися. Хоча приводів для відчаю багато. От після нещодавнього ракетного обстрілу в Одесі відчула такий спектр емоцій, що думала, не виберуся. А в мене дочка, маю бути для неї прикладом. Вона "зчитує", як я реагую на критичні ситуації, на "Шахедів", на якихось не дуже позитивних людей. І все це переймає у мене.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з відомим українським телеведучим Костянтином Грубичем – про колег-втікачів, колишню дружбу з Данилком та причини шаленої популярності Марченко.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!