Португальська журналістка розказала про враження від України, роботу на лінії фронту і рідний Збараж

Українка Ірина Шев ще в дитинстві переїхала до Португалії, де згодом стала відомою журналісткою та телеведучою. Початок повномасштабного вторгнення вона зустріла в Києві як кореспондентка португальського телеканалу і вже наступного року ухвалила непросте рішення – звільнитися, розпочати роботу фрилансеркою та залишитися в Україні принаймні до завершення війни. Як зізнається Ірина, їй стало нестерпно жити в комфорті далеко від Батьківщини.

В інтерв'ю OBOZ.UA Ірина Шев розповіла, як проміняла стабільну роботу на престижному каналі на поїздки до лінії фронту, які теми найбільше цікавлять західну авдиторію сьогодні та скільки насправді заробляють іноземні журналісти в Україні. Вона також пояснила, чому не варто очікувати безумовної підтримки від європейців, поділилася тим, що її найбільше вразило в Україні після приїзду, та розсекретила свою амбітну мрію.

– Розкажіть трошки про себе. Ірина Шев – це ваше повне ім’я? В якому віці ви переїхали до Португалії? Як адаптувалися до життя в новій країні?

– Ймовірно, здатність до адаптації є однією з характерних рис українців. Вона сформована поєднанням історичного досвіду, традицій і цінностей, але водночас передбачає постійну здатність пристосовуватися – саме це дозволяло українцям виживати протягом століть. Подібна риса притаманна й українським діаспорам у різних країнах світу.

Моє ім’я також є певним відображенням цієї адаптації. У дитинстві в Португалії вчителям, однокласникам і знайомим було складно вимовляти моє повне прізвище – Шевчишин. З огляду на це я ухвалила рішення скоротити його до Shev для використання у публічному просторі. У телевізійному контексті це також має практичне значення, адже повне ім’я є складним для швидкого й чіткого відтворення в ефірі.

Я народилася у 1991 році у місті Збараж Тернопільської області. У 2001 році, у віці десяти років, переїхала до Португалії. Інтерес до розповідання історій супроводжував мене з раннього віку. Для мене журналістика – це спосіб осмислення реальності та водночас можливість пояснювати її іншим. Йдеться про процес, у якому спершу намагаєшся зрозуміти складні явища, а потім максимально точно і доступно донести їх до авдиторії.

– Як ви взагалі опинилися в журналістиці? Чому вирішили пов'язати своє життя саме з цією професією?

– Професійно я працюю журналісткою з 2015 року: спочатку в тижневику Expresso, згодом – на телеканалі SIC, які входять до однієї медіагрупи. Розпочинала з підготовки щоденних матеріалів для онлайн-версії видання, працювала над журналістськими розслідуваннями для журналу, займалася соціальними мережами, а з 2019 року перейшла до телевізійної журналістики.

На початковому етапі моєю основною спеціалізацією була культурна тематика – кіно, виставки, музика, література. Цей період став важливим етапом професійного розвитку, оскільки дав можливість працювати з унікальними темами та спілкуватися з представниками культурного середовища, чия діяльність має значний вплив на сучасність. У 2020 році я почала координувати та вести щотижневу програму Invasões Bárbaras ("Варварські вторгнення"), присвячену аналізу актуальних подій з перспективи мігрантів, які проживають у Португалії. Одним із учасників програми був Жозе Мільязеш.

– Яким для вас було 24 лютого 2022 року? Ви вірили в те, що Росія справді нападе?

– Я перебувала в готелі в центрі Києва, прокинулася близько о пів на шосту ранку від десятків повідомлень і пропущених дзвінків. Мій зворотний рейс до Лісабона був запланований на наступний день. Я хворіла на COVID-19, мала високу температуру і після майже місяця роботи в Україні, де висвітлювала тему напруження на російсько-українському кордоні, зрозуміла, що змушена повернутися, тому що організм більше не витримував.

Однак тоді я ще не усвідомлювала, що це був лише початок одного з найважчих періодів у нашому житті. Час минає, але водночас багато хто з нас ніби залишається в 2022 році. Ми живемо далі, виконуємо щоденні обов'язки, одружуємося, кохаємо, народжуємо дітей, ходимо на похорони, плачемо, відчуваємо страх, прокидаємося, іноді навіть танцюємо, сумніваємося і водночас намагаємося зберігати віру – і цей цикл повторюється знову і знову...

Якщо відповідати безпосередньо на ваше запитання, то для мене 24 лютого 2022 року стало моментом прямого зіткнення з реальністю. Багато ілюзій було зруйновано, і світ у звичному розумінні перестав існувати. Я взяла мікрофон і разом із португальським колегою, оператором Руєм ду О, вирушила на порожні вулиці Києва, щоб зафіксувати перші військові колони, які рухалися Хрещатиком. Коли з’являлася можливість, я сідала просто на підлогу, щоб трохи перепочити між прямими включеннями для телебачення, а він у цей час стежив за ситуацією. Висока температура не спадала і суттєво ускладнювала роботу.

Що стосується другої частини запитання: ні, я не вірила, що відбудеться вторгнення такого масштабу. Я припускала, що бойові дії можуть загостритися на Донбасі, але не очікувала повномасштабної війни.

– З 2022 року ви працюєте кореспонденткою телеканалу SIC. Які історії найбільше цікавлять західну авдиторію сьогодні?

– Я працюю кореспонденткою телеканалу SIC, а також співпрацюю з тижневиком Expresso. Крім того, веду подкаст Manual de Sobrevivência ("Посібник із виживання"). Португальська авдиторія виявляє значний інтерес до подій в Україні. Це помітно не лише за показниками переглядів наших репортажів, але й за зворотним зв’язком, який я отримую, зокрема через соціальні мережі.

Водночас варто розуміти, що португальці мають інший історичний і культурний досвід, тому не завжди повною мірою можуть усвідомити спосіб мислення людей, які живуть в умовах війни або мають досвід десятиліть життя під радянською системою. Проте вони щиро співпереживають і виявляють солідарність.

Найбільший відгук у західної аудиторії викликають історії, в центрі яких конкретна людина, а не лише сама подія. Йдеться про персоналізовані наративи, через які розкривається ширший контекст. Такий підхід дозволяє створити емоційний зв’язок між різними реальностями і на певний момент стирає межу між "своїм" та "іншим". У цьому форматі тематика може бути різною: від подій на лінії фронту та обстрілів Києва – до історій про архітектурну спадщину Одеси, руйнування української енергетичної інфраструктури чи розмінування сільськогосподарських територій.

– Ви писали мені, що ідея подкасту – зробити так, щоб "португальці взули мешти українців". Розкажіть про ваш проєкт.

– Я переконана, що нас об’єднує більше, ніж роз’єднує. У світі, який стає дедалі нестабільнішим, непередбачуваним і економічно вразливим, популістські наративи посилюються і часто живляться страхами. Одним із найпоширеніших способів мобілізації суспільства є створення образу зовнішнього ворога. Дехто, зокрема, вважає, що війна Росії проти України частково стала інструментом, який Володимир Путін використовує для консолідації російського суспільства навколо спільної загрози.

Повертаючись до суті вашого запитання, то скажу так: війна позбавляє людину індивідуальності, і це характерно для всіх воєн у різні історичні періоди. Достатньо згадати, як раніше в Україні сприймали війну в Сирії. Російська армія випробовувала там частину своїх тактик руйнування. У Києві люди співчували мешканцям Алеппо, співпереживали дітям і літнім людям, які переживали ці трагедії. Однак після завершення новинного сюжету або зміни інформаційного потоку увага до теми швидко згасала. Це не критика, а радше констатація психологічної реакції.

Саме цю дистанцію я намагаюся подолати у своїй роботі, створюючи невеликі, але відчутні зв’язки між різними світами. Моїм завданням є зробити так, щоб ці світи хоча б на мить доторкнулися один до одного. Це амбітна мета, але навіть частковий результат для мене має значення. Один із прикладів пов’язаний із подкастом Manual de Sobrevivência – в одному з епізодів, після ночі проведеної в укритті через російські обстріли, я повертаюся додому разом із подругою, і в цей момент на її телефоні спрацьовує будильник. Вона з усмішкою каже щось на кшталт: "Дякую, але я вже давно не сплю". Після виходу цього епізоду я отримала повідомлення від слухачки, яке особливо запам’яталося: вона написала, що звук будильника на її телефоні такий самий, як у моєї подруги, і відтоді щоранку, коли він лунає, вона згадує про українців і ставить собі запитання: "Чи змогли вони цієї ночі відпочити?".

– Багато великих міжнародних медіа зменшили кількість постійних кореспондентів, які працюють безпосередньо на лінії фронту. Яка позиція португальського каналу, для якого ви працюєте? Маю на увазі, чи не планують там також провести скорочення? Чи не казали вам, що, мовляв, час повертатися до Португалії?

– Я працюю в Україні як фрилансерка. Я розірвала свій трудовий контракт і ухвалила рішення переїхати до Києва з власної ініціативи, тому немає жодної структури, яка могла б вимагати від мене повернення до Португалії. Водночас телеканал, з яким я співпрацюю, продовжує приділяти значну увагу висвітленню подій в Україні – як через програми, що готуються в Португалії, так і через репортажі, створені безпосередньо на місці. Безумовно, існують періоди, коли інтерес до теми зростає або зменшується. Наприклад, увага аудиторії природно зміщується у моменти початку нових конфліктів, проведення виборів чи великих природних катастроф. Це загальна закономірність функціонування новинних медіа у будь-якій країні світу.

– Чи змінилося сприйняття України іноземними репортерами?

– З власного досвіду можу сказати, що більшість іноземних журналістів та кореспондентів, яких я знаю, позитивно оцінюють свій досвід роботи й життя в Україні, навіть попри умови війни.

– Європейці схильні вважати, що у війні в Україні винна виключно російська влада, а народ – лише її "жертва". Як прокоментуєте такі думки ви?

– Я не вважаю такі погляди чимось незвичайним. Європейці не мають такого досвіду взаємодії з Росією та російським суспільством, як в українців, а також, певною мірою, у поляків чи мешканців країн Балтії. Тому природно, що їхня перспектива є більш відстороненою і, в окремих випадках, більш поблажливою щодо російського населення. Водночас важливо розуміти, що для України ця війна є війною за виживання, тоді як для більшості європейських суспільств вона не має такого ж екзистенційного виміру. Саме тому не варто очікувати, що вони відчуватимуть цю реальність так само, як відчуваємо її ми. Попри це, європейські країни продовжують підтримувати Україну, і саме на цьому, на мою думку, варто зосереджувати увагу.

– Португальський журналіст Іреней Тейшейра, в якого на момент нашого інтерв'ю дружина-українка вже вступила до лав ЗСУ, в особистій розмові розповідав мені, що португальське телебачення дуже добре оплачувало його роботу в Україні. Що стало поштовхом прийняття рішення поїхати для вас? Чи відговорювали ваші близькі від поїздки?

– Кожен телеканал має власну політику оплати праці. Водночас, із того, що мені відомо і що я обговорюю з колегами, кореспонденти, які приїжджають до України для висвітлення війни, зазвичай отримують таку ж оплату або лише трохи вищу, ніж журналісти, які працюють на інших міжнародних подіях – у сфері культури чи політики. Португальські журналісти з різних каналів, з якими я підтримую зв’язок, приїжджають до України передусім із професійних міркувань – через відданість журналістиці та усвідомлення її ролі в умовах війни.

Що стосується мого особистого рішення, то я звільнилася з роботи і вирішила переїхати до України ще до того, як дізналася про можливість співпраці з телеканалом SIC TV. На той момент поїздки до України ставали дедалі рідкіснішими, і на початку 2023 року я відчула, що для мене стає нестерпним залишатися журналісткою, коли моя країна перебуває у стані війни, а я живу в комфорті далеко від неї. Чесно кажучи, я досі не можу повністю пояснити це рішення. Але в певний момент з’явилося відчуття, що, якщо я не поїду, це матиме для мене серйозні внутрішні наслідки. Я пам’ятаю, як відвідувала концерти чи фестивалі й відчувала сильний внутрішній дискомфорт, усвідомлюючи, що люди на фронті позбавлені можливості жити звичайним життям. Це відчуття несправедливості поступово посилювалося.

Зрештою я поставила собі просте запитання: що я насправді втрачаю? У мене завжди залишався простір, куди можна повернутися – моя родина, друзі і країна, яка мене прийняла. Усвідомлення цього дало мені відчуття безпеки, необхідне для того, щоб ризикнути навіть без чіткого плану чи гарантованої роботи.

– Що вас вразило найбільше, коли ви приїхали? До чого не були готові?

– Одним із перших аспектів, який мене справді вразив, був рівень цифровізації в Україні. Можливість оплачувати практично все за допомогою мобільного телефону є повсюдною. Пам’ятаю випадок, коли, виїжджаючи з позицій поблизу лінії фронту, я побачила фургон із хот-догами – і навіть там, у зоні підвищеної небезпеки, можна було розрахуватися телефоном. Це справило на мене сильне враження, адже навіть у багатьох європейських столицях такий рівень цифрової зручності не є настільки універсальним.

Українські міста вирізняються простором і в більшості випадків – чистотою. Вулиці наповнені молодими людьми, відчувається жива культурна атмосфера: грають вуличні музиканти, стоять відкриті піаніно, до яких може підійти будь-хто. Окремо варто згадати і кухню: вона різноманітна та насичена, а продукти мають природний смак. Зокрема, овочі не втратили своєї автентичності.

Загалом, відкриттям для мене стала різноманітність української кухні на прикладі борщу. У кожному місті, де мені довелося побувати, він має свій унікальний смак і характер: у Харкові, Одесі, Бахмуті, Збаражі чи навіть у Лісабоні, де його готує моя мама. Для людини, яка виросла за межами України, такі деталі мають особливу цінність і допомагають глибше відчути зв’язок із країною.

Як і багатьох інших, мене глибоко вразила здатність українського суспільства до самоорганізації в умовах кризи. Після кожного обстрілу люди чітко розуміють, як діяти: вони не губляться, не очікують зовнішніх вказівок і не зосереджуються лише на переживаннях – вони діють!

– Чи маєте ви близьких в Україні?

– Моя бабуся – це мій український корінь, моя Марія. Вона народилася на території, яка сьогодні входить до складу Польщі, а у 1945 році, коли їй був лише один рік, разом із родиною була депортована до Тернопільської області. Упродовж життя вона поєднувала роботу на цукровому заводі з працею на землі та вихованням трьох дітей. Усе це відбувалося в умовах постійного тиску радянської системи, в якій доводилося не просто жити, а щоденно боротися за гідність і виживання. Для мене особиста історія моєї бабусі нерозривно пов’язана з ширшою історією України – складною, часто болісною, але водночас сповненою стійкості.

– Як змінилася Україна з часів вашого дитинства і якою є сьогодні?

– Я народилася в невеликому місті і в дитинстві практично не мала досвіду життя за його межами, тому моє уявлення про Україну довгий час формувалося виключно на основі досвіду, пов’язаного зі Збаражем. Через це будь-які порівняння для мене неминуче обмежуються саме цим містом, що, безумовно, звужує загальну картину. Якщо говорити відверто, у самому місті за цей час відбулося небагато змін. Збараж залишається економічно слабким, із обмеженими можливостями для місцевих жителів – приблизно таким, яким і був у 1990-х роках. Найпомітнішою і водночас найболючішою зміною стали кладовища, де з кожним роком з’являється дедалі більше могил загиблих на війні.

– Які основні схожості та відмінності ви могли б виділити між українцями та португальцями?

– Насамперед нас об'єднує гостинність. Як в Україні, так і в Португалії люди щиро приймають гостей: прагнуть створити найкращі умови, діляться тим, що мають, і створюють атмосферу відкритості й турботи.

Водночас є й помітні відмінності. Українці, як правило, більш відкрито та активно відстоюють свою позицію. Ми схильні прямо висловлювати незгоду, реагувати на виклики й шукати шляхи для досягнення бажаного результату. Португальське суспільство, навпаки, є більш стриманим: тут незгоду часто висловлюють значно м’якше, а люди частіше погоджуються з обставинами, навіть якщо внутрішньо з ними не згодні.

– Чи цікавитесь українською культурою?

– Я цікавлюся українською культурою, зокрема, дуже люблю театр, тому за можливості намагаюся відвідувати вистави. Водночас мій спосіб життя наразі значною мірою пов’язаний із роботою, тому я не маю стільки часу для культурних подій, як хотілося б.

– Яке ваше улюблене місце в Україні? Що вам найбільше подобається в нашій країні, а що б ви хотіли змінити?

– Без жодних сумнівів – Київ. Для мене це найкрасивіше місто у світі. У ньому поєднуються різні виміри: з одного боку, певна загадковість, з іншого – виразна, яскрава естетика. Архітектура, парки, атмосфера, музеї – усе це створює дуже особливе відчуття. У певному сенсі я дозволила Києву стати містом, яке мене прийняло.

Якщо говорити про зміни, то, мабуть, ідеться про одну деталь, яка водночас може викликати і усмішку, і певне роздратування (усміхається). Іноді відчувається брак чіткої дистанції у публічному просторі: люди можуть стояти надто близько в чергах або не завжди зважати на особистий простір інших. Це дрібниця, але вона доволі характерна і легко впадає в око.

– Чого не вистачає у Португалії і навпаки?

– Мені здається, що в Португалії є все необхідне. Зокрема, зараз там з’явилося багато українських ресторанів завдяки людям, які виїхали через війну. Тож навіть коли виникає ностальгія за Україною, завжди можна піти та з’їсти борщ чи сирники, і це трохи допомагає впоратися з цим відчуттям.

В усьому іншому ж Португалія має свою культуру, свій спосіб життя і світосприйняття, які мені дуже близькі. Я б нічого не змінювала.

– Чи плануєте жити в Україні після закінчення війни?

– Я не планую настільки далеко наперед. Як і багато людей в Україні, я живу одним днем, зосереджуючись на тому, що відбувається зараз.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з португальським журналістом Жозе Мільязешем – про 38 років життя в Росії, божевілля Путіна і найкращого президента України: "Послав його на три букви".

Ще на OBOZ.UA інтерв'ю з португальским мандрівником Мануелем Монтешем – про війну, яку ігнорує Європа, злу пані з поїзда і люті морози: "Як люди виживають з такими цінами?"

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!