З'явилось відверте інтерв’ю лідера O.Torvald Жені Галича, яке він дав уперше за тривалий час і в якому розповів багато особистого про своє життя

Популярний український музикант та співак, лідер гурту O.Torvald Женя Галич дав перше за тривалий час інтерв’ю, в якому розповів багато особистого про своє життя та про те, як пройшов через війну, приєднавшись до лав ЗСУ.

Розмовляв з музикантом для видання "Слух" журналіст Данило Панімаш. Далі наводимо повний текст матеріалу.

– Ти казав, що ви робили альбом для себе. Мені так не здалося, адже він майже весь хуковий, еклектичний, а зараз є тренд на суміш різних жанрів. Чути залишки старих O.Torvald, але більше нових експериментів. Особисто я розчув багато референсів та омажів: від Van Halen до Nine Inch Nails.

– Ми не слухали нічого. Домовленість була така: якщо O.Torvald не розпадаються, то ми пробуємо записати альбом. І ми не хочемо бути гуртом, який постійно виступає на фітах.

Почали писатися минулого року на студії. Це було жахливо. Хтось пішов по каву, хтось – з собакою погуляти, хтось зайшов попиздіти. Ми тупили, грали, але нічого не заводилося. У мене мала бути відпустка і з’явилася кінематографічна ідея. Я запропонував пацанам переїхати до мене в будинок, перевезти туди студію, щоб придумати альбом. Я запропонував виділити рівно місяць, щоб команда переїхала до мене, у мене достатньо місця. Але протягом місяця ми нікуди не виїжджаємо.

Нас було п’ять музикантів, і саундпродюсер Костя каже: "Я не хочу ніяких референсів. Грайте все, що приходить у голову". У нас було правило: якщо ми відчуваємо кринж, то відкладаємо пісню нахуй, щоб не було соромно. На Diller Kaifu ми розуміли, що пісня "Зламані" – це попса для радіостанцій, і ми на це пішли свідомо. А зараз ми вирішили, що цього не буде.

І коли почали грати… Ми в житті ніколи стільки не радилися над кожною піснею. Головне правило було не заперечувати придумане, якщо щось не пропонуєш. Ми складали пазли, які кожен самостійно придумував.

– У мене завжди було відчуття, що ти тиран. Що ти приходиш і кажеш музикантам, що грати.

– Не зовсім, але є в цьому доля правди. Я приходив уже з напрацьовками. Не допускав чогось незрозумілого для мене. Зараз ми відпустили себе.

– Я навіть почув омаж до Van Halen на пісні "Хейту на зло".

– Це Денчик, гітарист. Але ми не думали, що це Van Halen. Трек "Амстердам" порівнюють із Police. А ми цього не чуємо, хоча нам і здавалося, що це вайб 1970-х. "Біль 704" схожа на пісню Korn – Coming Undone, але ми не надихалися Korn.

Кожен із нас слухав різну музику. Діма (барабанщик) завжди слухав жестяк. Костя дуже любить Deftones. Cтраус (бас-гітара) – по панк-року, Денчик – по класичній музиці, Коля (діджей) – по нью-вейву, а я – попсарь. Коли це все поєдналося і ми дозволили один одному входити у процес, то те, що ми наслухали й назбирали за все життя, несвідомо повиходило.

"Це точно інтерв’ю", – подумав я. Розмова зі складною людиною про найкращий альбом у її кар’єрі, алкоголізм, депресію, війну, лікування і внутрішні зміни.

– Ти казав, що ви робили альбом для себе. Мені так не здалося, адже він майже весь хуковий, еклектичний, а зараз є тренд на суміш різних жанрів. Чути залишки старих O.Torvald, але більше нових експериментів. Особисто я розчув багато референсів та омажів: від Van Halen до Nine Inch Nails.

– Ми не слухали нічого. Домовленість була така: якщо O.Torvald не розпадаються, то ми пробуємо записати альбом. І ми не хочемо бути гуртом, який постійно виступає на фітах.

Почали писатися минулого року на студії. Це було жахливо. Хтось пішов по каву, хтось – з собакою погуляти, хтось зайшов попиздіти. Ми тупили, грали, але нічого не заводилося. У мене мала бути відпустка і з’явилася кінематографічна ідея. Я запропонував пацанам переїхати до мене в будинок, перевезти туди студію, щоб придумати альбом. Я запропонував виділити рівно місяць, щоб команда переїхала до мене, у мене достатньо місця. Але протягом місяця ми нікуди не виїжджаємо.

Нас було п’ять музикантів, і саундпродюсер Костя каже: "Я не хочу ніяких референсів. Грайте все, що приходить у голову". У нас було правило: якщо ми відчуваємо кринж, то відкладаємо пісню нахуй, щоб не було соромно. На Diller Kaifu ми розуміли, що пісня "Зламані" – це попса для радіостанцій, і ми на це пішли свідомо. А зараз ми вирішили, що цього не буде.

І коли почали грати… Ми в житті ніколи стільки не радилися над кожною піснею. Головне правило було не заперечувати придумане, якщо щось не пропонуєш. Ми складали пазли, які кожен самостійно придумував.

– Тобто ви альбом придумали та записали за місяць?

– Придумали за місяць. І, коли почали придумувати, я кажу: "Дивіться, у нас є суперемоції. Вони тут, у цьому будинку. Давайте візьмемо все, що потрібно, і запишемося. Потім, якщо що, перепишемо".

Мікрофони стояли навіть на другому поверсі та ловили відзвуки барабанів. Ми записували все наживо, пачкою. А вже потім додавали різні фішки. Ми дуже багато вигравали пісні, розбирали їх, грали 10 разів у повільному темпі, потім 10 разів у швидкому.

І ми попросили Костю не рівняти альбом при зведенні. Він непорівняний, якщо прислухатись. У нас так було з "Приматом" — ми вирівняли альбом, і він сильно втратив в енергетиці.

– Коли ти мені зателефонував, то почав розмову з того, що у тебе була алкогольна залежність і глибока депресія. Можеш про це розказати? Ми востаннє бачилися восени минулого року, ти вже тоді ходив до психотерапевта і не пив.

– Я перехворів ковідом ще у 2020 році. Це дивно, але дійсно з цього почалось, адже до цього депресії мене ніколи не турбували. Мені не давали депресувати регулярні концерти, зустрічі з людьми, діти. Почалася війна, я відразу мобілізувався. І лишився тут один. Уся родина поїхала за кордон. Плюс регулярні виїзди на схід. Ти бачиш смерть, тобі страшно, вибухи, бачиш різне. 

Із алкоголізмом алгоритм такий. Ти приїжджаєш в абсолютно порожній будинок. Ти п’єш не через те, що хочеш напитися, а розпалюєш камін, готуєш собі якусь сирну тарілку і випиваєш келих вина. Він у тебе залітає, і тобі хочеться ще один келих вина. А потім ще. Ти випиваєш пляшку і засинаєш.

Коли у тебе вихідний, ротація або ще щось, ти знову приїжджаєш у порожній будинок. У тебе немає їжі, але є віскі. І думаєш: "Блін, прикольно подивитися якийсь фільм". Ти регулярно підливаєш віскі – й накидаєшся. Тому що тобі самотньо. І ти думаєш, що зараз таким чином збадьоришся.

– Я почав уникати людей. Коли мене звали кудись погуляти, я лишався вдома, і мені по приколу було пити з умовним Джонні Депом. Воно працює таким чином, що якщо ти зранку не випив, то тобі морально погано, дуже глибока чорна яма. І ти думаєш: "Якщо я з яєшнею вип’ю 100 грам "єгеря" – це ж не горілку пити. Він смачний, я зап’ю кавою і буду бадьореньким". Депресія працює таким чином, що ти її спочатку не помічаєш. Просто в якийсь момент стає самотньо, потім чогось не хочеться, а потім ти просто лежиш у ліжку і тобі страшно просто так. Бувало, що, коли я сідав за кермо, то навіть не розумів, куди мені треба і що відбувається. Починаються думки: чи зійдуся я з родиною чи не зійдуся… А музика? Нахуй вона комусь потрібна? Чи будуть концерти? Чи випустять мене грати за кордон? Але я не хочу грати за кордоном, мені взагалі не хочеться грати. 

Ми поїхали в акустичний тур – я його ледве вивіз. Я був п’яний цілодобово. Я виходив на сцену, а мені все гірше. Я чотири пісні відіграю, а там сидить 30 чи 150 людей, і мені нудно, мені нецікаво грати, мені хочеться військовий адреналіновий прихід. І я загнався.

– Втратив себе.

– Абсолютно. Ти не розумієш, що відбувається зранку. Куди тобі йти? На війні ми взагалі не пили, там жорстка заборона. А от приїжджаєш до Києва, і тобі хочеться напиватися.

Я втратив зв’язок із хлопцями. І вони між собою теж. Кожен займався своєю справою. Усе це накипіло, і в якийсь момент я пішов до терапевта. Мені завжди здавалося, що мужики не ходять до психотерапевта, це для лохів.

– Ти сам вирішив чи тобі сказали, що треба щось з собою робити?

– Багато хто говорив, що я погано виглядаю. Я пішов до знайомої психотерапевтки. І вона каже: "Тобі потрібен психіатр".

– Це вже зміни на біохімічному рівні.

– Так. Мені зробили тест, я здав аналізи й мені поставили діагнози – клінічна депресія, ПТСР і тривожний розлад. І сказали, що без препаратів я не вивезу, скільки б ми в моєму мозку не колупалися. Паніка з’являлася просто так, вона ні від чого не залежала.

– А коли ти виїжджав на бойові завдання, депресія зникала?

– Страх змінював депресію. Паніка була іншого характеру.

– Тобі було страшно чи починався адреналіновий раж?

– Страшно було на завданнях. А адреналін хотілося тут. Страшно, коли були прильоти, бої, і так далі. Але коли повертався сюди, цього не вистачало. Ніби тобі там краще, ніж тут, хоча там страшніше. Ти ніби маєш бути щасливішим у цивільному житті, але на війні щось пригнічує твою депресію.

– У тебе було відчуття, ніби на війні відбувається життя?

– Так.

– У 2022 році я поїздив Україною з американським режисером. Ми знімали все, до чого могли дотягнутися – переселенців у шелтерах, військових, евакуації і т. д. Ми не були під жорсткими обстрілами, хоча доїхали до Сіверська наприкінці травня, за кілька днів до боїв. Коли я повернувся, у мене почалася фрустрація, яка затягнулася на чотири місяці. Коли вперше обстріляли центр Києва та енергетичну інфраструктуру в жовтні, в той день я помітив, що у мене з’явився драйв, піднявся настрій. З’явилося відчуття, що щось нарешті відбувається.

– Тобі стало прикольніше, ага. Саме такі відчуття і фрустрація були в мене. Мені не хотілося навіть із хлопцями бачитись. Вони мене підтримували, але це була моя проблема в тому, що я не розумів, як із ними спілкуватися.

І я пішов до психіатра. Ми почали медикаментозне лікування, плюс психотерапевтичні сеанси. У мене була практика антидепресантів і транквілізаторів. Я спав по шість разів на день. Я не міг нічого робити, не міг підняти руку, їсти, я був овочем. І це було настільки жорстко, що я просив їх відмінити, а психіатриня казала: "Потерпи, будь ласка, я прошу в тебе лише два тижні. Потім ти зрозумієш, що це було потрібно".

Я ходив в одному й тому ж одязі, навіть у душ не ходив. Якось прокидаюся зранку, а сонечко так світить прикольно. Сніжок такий красивий. Я думаю: "Потрібно красиво одягнутись". Я пішов у душ, потім до барбера. Написав психіатрині, що у мене якісь дивні відчуття. А вона каже: "Вітаю, ти на шляху до одужання".

У якийсь момент я захотів писати книгу. Почав писати вірші. Прибрав будинок краще за всі клінінгові компанії. Почався підйом, і пити більше не хотілося. Я пішов на психотерапевтичні сеанси, де розбирали всі мої баги. Це вже було після жовтневих концертів, на яких я хотів закрити гурт.

– А ти не відчував задоволення? Що від цієї втрати людського тобі класно, ти падаєш на дно, але його все немає.

– Відчував. Мені це подобалось. Я грав у рок-зірку, знаєш? "Я на дні, мені погано, нехай мене зневажають, я буду таким, яким я є. Шо ви на мене дивитеся? Я на війні був, мені все похуй". А потім це змінилося зневагою до себе. 

Я набрав вагу, засрався, нічого не робив у музиці та по службі. З’явилися пункти, які потрібно пофіксити. Я іду в зал. Починаю читати книги, щоб мозок розвивався. Домовляюся з хлопцями, що потрібно реалізувати цей альбом. Іду в психотерапію все фіксити. В мене були задачі, які я просто реалізовував. Це було п’ять місяців воскресіння.

– І ти хотів закривати O.Torvald.

– Для мене це був би ідеальний фінал. У нас два солдаути в жовтні 2023 року, класна пісня "Я повернуся", яку я написав на сході. Я ніколи не хотів, щоб O.Torvald був гуртом, що висмоктує з пальця свої концерти за допомогою залучених артистів або спеціальних програм. Я ніколи не хотів бути старим рок-музикантом. Це якась залупа.

Ми не хотіли говорити, що це будуть фінальні виступи, щоб не спекулювати на цьому. Я хотів вийти на сцену і сказати: "Друзі, дякую всім. Це були фантастичні 20 років". Повідомив про це хлопцям і зіштовхнувся із засудженням. Бо чому закриватися?

І тут із мене полилося. "Тому що я зараз інший, а ви зараз такі, і в нас немає нічого спільного взагалі", – і так далі.