Акторка Молодого театру Тамара Яценко – про домагання в театрі, життя в Росії та молодшого на 10 років чоловіка

Народна артистка України Тамара Яценко – одна з найвідоміших виконавиць ролі Проні Прокопівни у виставі за п'єсою Старицького "За двома зайцями". Зіграла цю роль понад 700 разів на сцені столичного Молодого театру, де прослужила більш ніж 40 років.

Акторка знялася також у понад 70 кінороботах, а також свого часу мала величезну популярність завдяки телепрограмі "Шоу довгоносиків". Нині продовжує грати на сцені в антрепризних виставах. Дзвінок ОBOZ.UA застав артистку у Львові, куди приїхала з гастрольними виступами.

– Пані Тамаро, чим будете тішити львівських глядачів?

– Це вистава "Бейбі Бум", де граю з Володимиром Горянським, Сергієм Калантаєм та іншими акторами. Дуже гарна робота у нас вийшла. І тема цікава – про сім’ю, дітей. Ніби й комедія, але історія наразі дуже актуальна, бо не секрет, що чимало сімей через війну розпадається. Цю постановку ми зіграли вчора. Мої всі поїхали, а я залишилась, бо маю ще одну виставу "Любов по-французьки" з Євгеном Паперним, Дмитром Лалєнковим.

Я люблю працювати й охоче відгукуюсь, коли запрошують. Ось у січні ми не грали – вийшли такі собі новорічні канікули. А в лютому знову почалися поїздки. Мені до вподоби ось такий графік: попрацювала – трохи перепочила, щоб набратися нових сил. Актори мають виходити свіженькими до глядача. Він не повинен відчувати нашу втому, бо це енергетично передається. Тому, якщо розумієш, що видихнувся, не варто працювати. Мені вистачає перепочинку в кілька днів, і знову в дорогу.

– Цей заробіток дозволяє вам вести комфортне життя, чи з цього просто можна жити?

– Коли більше, то воно краще (сміється). Але мене все влаштовує. Щодо комфортного життя, я ж за гороскопом Левиця, народилася на велике релігійне свято – Яблучний Спас. Мені весь час близькі люди нагадують: "Тамаро, увімкни зірку нарешті!" Мовляв, неправильно поводжуся – делікатна, нічого не вимагаю. Увімкни зірку! А я ніяк досі не можу цього зробити, якщо чесно. Я дуже багато років працювала в Молодому театрі, зараз із задоволенням граю в антрепризних виставах. Поїздки, гастролі – мені подобається таке життя.

– Як відомо, нещодавно розгорівся скандал навколо керівника театру Андрія Білоуса, якого звинуватили у харасменті й домаганнях. Як ви до цього всього ставитеся?

– Я там уже не працюю, але знаю, що думки всередині театру розділилися. Є чимало тих, хто його захищає. Як мені бачиться, він і справді хороший режисер, прекрасний господарник. До його приходу багато чого потребувало порядку, і він із цим впорався. Щодо звинувачень, мені здається, що буде правильно робити висновки, коли матимемо результати розслідування відповідних органів.

Чи стикалася я особисто з чимось подібним протягом творчого життя? Так, у мене є кілька історій. Після закінчення театральної студії при театрі Франка отримала направлення до Івано-Франківського драмтеатру. Пройшла прослуховування, мене прийняли, одразу запропонували роль, поселили в готелі. І десь буквально на третій день до мене в номер увечері прийшов п'яний директор цього театру. І почав, скажімо так, грубо залицятися. Ну, я його послала, не знаю, де та сміливість й узялася, бо було мені на той час лише 20 років.

А потім думаю: не буде мені тут життя. І цієї ж ночі – на вокзал, добре, що він розташовувався поруч. Навіть валізу кинула в номері, так вона там і залишилася. Квитків у касі не було, мене підхопили провідники, їхала до Києва на третій полиці. З театру згодом телефонували, бо вже встигли мене оформити, кажу: ні, не працюватиму, вибачте. Цікаво, що нещодавно в мене були гастролі в Івано-Франківську, які проходили в тому театрі. Гендиректор Ростислав Держипільський запросив поспілкуватися. І я йому розповіла свою історію. Він був дуже здивований, бо, як виявилося, навіть не знав, що я працювала там. Ну, звісно, бо це було всього три дні (усміхається).

А до цього була ще одна історія, коли мені було років 16. Я мріяла про акторську професію, хотіла здобути якогось досвіду в цьому й подалася на проби до так званого народного театру при Міністерстві внутрішніх справ. Я навіть досі пам’ятаю прізвище того керівника, який також намагався до мене "позалицятися". Той театр теж залишила.

– Як так сталося, що здобувати вищу театральну освіту ви поїхали до Москви?

– Коли я вступала в Києві до Карпенка-Карого, мені сказали, що не маю абсолютно ніяких акторських даних (сміється). Ще пам’ятаю, на екзамені мене попросили щось почитати, я почала декламувати "Катерину" Шевченка. А там такі слова: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі – чужі люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, і жартуючи кине, піде в свою Московщину, а дівчина гине".

І тут мене зупинили: "Ми вам не радимо читати цей твір". Я здивована: "Чому?" "Ну, ви розумієте, – відповідає приймальна комісія. – Все ж таки росіяни не лише наші сусіди, а й старші брати". "Це ж Шевченко". – "Шевченко теж міг помилятися". До вишу мене не прийняли, але згодом узяли до студії при Театрі Франка. А коли проходила проби до Молодого театру (тоді він називався Молодіжним), мені сказали, що цієї освіти недостатньо, потрібна вища. І я поїхала до Москви.

Вирішила вступати до ГІТІСу, на екзамені читала монолог Проні Прокопівни. В перерві до мене підійшли та сказали: ви зараховані. Після першого іспиту, уявляєте? В моїй групі вчилися в основному росіяни, і ставлення до українців (а нас було троє) спочатку спостерігалося дещо зверхнім. Ну, старші ж брати (сміється). А потім, коли пішли практичні заняття, почалися етюди, вони присіли. Мені не один раз радили педагоги: "Сходіть на прослуховування до Галини Волчек (художня керівниця московського театру "Современник". – Ред.), вона вас забере". У мене навіть думки такої не було. Я викреслювала дні в календарику, не могла дочекатися, коли повернуся додому. Знала, що якщо і стану зіркою, то тільки в Україні.

– Як згадуєте страшний день 24 лютого 2022 року?

– Мені зателефонував чоловік племінниці: "Тьотю Томо, війна почалася". А я спросоння думаю: сниться мені це чи що? "Збирайтеся, – продовжує. – Ми заїдемо за вами через хвилин 15 хвилин". Я відмовилася категорично. А через днів 20 мене таки вмовили родичі побути трохи в Ржищеві, під Києвом. Однак дуже скоро повернулася додому. І з того часу тут. Під час повітряних тривог до метро (мешкаю на Оболоні, неподалік станції "Героїв Дніпра") з чоловіком не бігаємо, я весь час молюся – дуже вірю в те, що це допомагає.

– Ваш чоловік, актор Олег Коваленко, свого часу намагався будувати артистичну кар’єру в Росії. Теж викреслював дні в календарику?

– Він сім років мешкав там – заробляв гроші. Відверто кажучи, я сама його туди відправила, тому що в Києві не було роботи зовсім. Але коли жартувала, мовляв, як ти там живеш серед алкоголіків, навіть сперечався, доводив, що ті алкоголіки не гірші від наших (сміється). Буцімто, у нас теж вистачає їх. Зараз його думка кардинально змінилася. Каже: ненавиджу.

Я теж ні з ким звідти не спілкуюся. Років 15 тому запросили мене на зустріч випускників, поїхала. Зустрілися з педагогами, а потім нам організували вечерю в одному з ресторанів. То декілька однокурсників підійшли, щоб попросити в мене гроші. Ми ж усі складалися. І я за них заплатила.

– А вони вам потім повернули кошти?

– Та ні, це ж росіяни! Ще згадую, коли жили в студентському гуртожитку, мені батьки з Києва поїздом увесь час передавали сумки з продуктами – просто непідйомні. Я розпаковувала, щедро ділилася. А коли сусідкам якесь варення з дому передавали, вони його никали, не пригощали. Оця гнилість – вона в них сидить уже давно. А ще нахабна безпардонність. Поставиш кип’ятильник у кухоль, щоб закип’ятити воду для чаю, а через хвилину там уже чиїсь бігуді "варяться".

Ми маємо в Росії родичів з боку невістки, дружини мого брата. Вони народилися та виросли тут, а з часом переїхали. Невістка телефонувала на початку вторгнення, і почалося: "Навіщо ви знищували Донбас?" Із того часу родичатися з ними перестали. Тим часом війна забрала мого брата. Він дуже хвилювався через усі трагічні події, весь час сидів у новинах – серце не витримало, хоча навіть 70 років не мав. Зараз їжджу на гастролі з його донькою – вона теж акторка.

– У вас із чоловіком чимала різниця у віці – він молодший на десять років. Це якось відчувається?

– Ну, нібито ні. Хоча я йому одразу сказала: "Якщо знайдеш молодшу та кращу, то просто скажи мені". Я не з тих жінок, хто насильно триматиме біля себе. Але він досі тримається (сміється). Першого квітня виповниться 25 років, як ми разом. За цей час, ви знаєте, всіляке бувало. Ми обоє – дуже емоційні. Я інколи навіть жартую: не треба і ворога, щоб дізнатися про свої недоліки. Олег дуже прямолінійний, прямо в лоба мені, бува, щось ліпить. А з іншого боку, він же правду каже. Тому я вже навчилася сприймати все це спокійно.

– Коли ви почали спільне життя, вам було 44 роки, чоловіку – 34. Ви думали про спільних дітей?

– Коли була молода, мого тата родичі часто запитували: "Як там Тамара? Заміж вийшла чи ні?" А батько відповідав: "Вийшла!" "А хто обранець?" – допитувалися. Він відповідав: "У неї чоловік – театр". І це правда: от так я бачила своє життя. Мистецтво на першому місці, все інше – другорядне. Я ніколи не була офіційно заміжньою. І мене це влаштовує, штамп у паспорті – ну для чого? Ніби якийсь ярличок причепити – така собі перспектива. Жінки чомусь дуже чіпляються за оце одруження. Як на мене, це лише формальність.

А Олега мені просто Боженька послав. Я виступала на концерті, а він туди прийшов як глядач. Ми зустрілися просто на вулиці. Я вийшла за костюмом, він проходив поряд. Це були просто секунди – трішки вбік, уперед чи назад – і ми б не побачилися. Каже: "Давайте я вам допоможу". Познайомилися. Але на той вечір – це все. Знову зустрілися десь лише через два роки. Тоді він сказав: "А от сьогодні я вас уже не відпущу!" Я тоді вже на Оболоні мешкала, приїхав у гості, а потім придумав, що останній потяг метро поїхав без нього. Так і залишився. З того першого квітня ми вже стільки років разом.

Він ніколи не заводив зі мною розмови про дітей – от абсолютно цього не було. До наших стосунків устиг одружитися і розлучитися. Це був юнацький шлюб – з однокласницею. Вони разом прожили всього пів року. Коли зрозуміли, що не пара, вирішили не морочити одне одному голову. Дітей завести, зрозуміло, не встигли.

– Окрім річниці шлюбу з чоловіком, цьогоріч у вас планується ще одна дата – ювілей. Як святкуватимете?

– Я дуже не люблю пишних святкувань. Останній фуршет, який організовувала, – творча зустріч у Будинку актора. Мені тоді виповнилося 45 років. Після виступу накрила стіл для колег. Дуже старалася, допомагав брат. Пам’ятаю, зумів дістати навіть перепелів шикарних до столу. Всього було вдосталь, але залишилися незадоволені гості. Людей було багато, за всім не встежиш. А я не люблю, коли люди кисляться, якусь провину відчуваю в душі від того. І з того часу для себе зрозуміла: такі святкування – не моє. Тому попередньо плануємо тихий ювілей у колі рідних.

– Як згадуєте багаторічну роботу в телепрограмі "Шоу довгоносиків", де були єдиною жінкою в чоловічому колективі акторів?

– Звісно, ця програма принесла мені величезну пізнаваність, однак були й проблеми: якийсь час після "Довгоносиків" мені було важко доводити режисерам, що можу бути іншою. Один так прямо і сказав: "Якби бачив вас лише в "Довгоносиках", ніколи б не взяв на роль!". Чи спілкуюся з колишніми колегами по телешоу? Дуже часто з Віктором Андрієнком переписуємося. Я навіть знялася в нього у фільмі. Ба більше, час від часу в моєму просторі підіймається питання про відновлення програми – є такі думки. Один продюсер запропонував зробити це у форматі гастрольних вистав. Я відповіла: "Головний у нас Вітя Андрієнко – йому запропонуйте". Я не знаю, чи звертався.

– Окрім театральних ролей, у вас чимало їх і в кіно. Свого часу знімалися у двох картинах із теперішнім президентом Володимиром Зеленським.

– Що можу сказати про нього? Прекрасний актор, прекрасний організатор і прекрасна людина. Згадую, коли ми працювали над однією зі спільних картин, так сталося, що знімальний процес добряче затягнувся. Нас усіх попросили затриматися на нічну зміну. Кажу: "Добре, краще залишитися, ніж потім шукати "вікно" в графіку, щоб доробити". Про додаткові гроші мова не йшла, ми навіть не говорили про це. Але зранку мені зателефонувала помічниця Зеленського: "Володимир Олександрович сказав, щоб за цю нічну зйомку вам заплатили подвійний гонорар".

Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю з гумористом Віктором Гевком – про подарунок від Зеленського за $69 тисяч, кумів серед відомих гумористів і життя у США.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!