Мирослав Кувалдін, що перебуває на війні розказав про дорослих синів, маму-росіянку та колег-зрадниць

Мирослав Кувалдін – співак нігерійського походження, лідер гурту The ВЙО, телеведучий. Після початку повномасштабної війни став на захист України. Перебував на Донеччині, на південному напрямку – в Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, а рік тому приєднався до "Культурного десанту".

У інтерв’ю OBOZ.UA Мирослав Кувалдін розповів про службу під час війни. А також розкрив сторінки життя своєї родини до повномасштабного вторгнення. І після: нині дружина артиста з молодшим сином,18-річним Булатом, знайшли тимчасовий прихисток у Німеччині; старший син, 21-річний Корній, вже кілька років навчається в Ірландії.

– Мирославе, днями у вас вийшов кліп на щемливу пісню "До побачення", що пронизана журбою за побратимами, яких втратили. Як народилася ця композиція?

– Це дуже важка пісня, вона про прийняття втрат. І я чомусь собі думав, що її треба буде співати вже після перемоги. Писав її, в принципі, для себе, як таку лікувальну, можна сказати, терапевтичну пісню. Тому що найскладніше, з чим стикається людина на війні – це смерть близьких. А ми втратили дуже багато хороших людей, цей біль переживають не тільки військовослужбовці, але й цивільні українці. І обсяг трагедії настільки великий, що часом не знаєш, що з цим робити.

Найкраще, що придумали, щоб полегшити тягар – хвилина мовчання. Але особисто мені, коли вона оголошується, все одно стоять перед очима обличчя побратимів, які загинули, чуються їхні голоси. В принципі, нічого всередині все одно не заспокоюється. І я от намагався знайти мистецький прийом, щоб якось із цим прийняттям попрацювати. А поезія і музика – це такі речі, які людиною легко сприймаються. Діють на все – тіло, душу. От так, власне, і виникла пісня.

Чому я вважаю, що вона актульна зараз? Наразі як військовий я служу в "Культурному десанті". Працюємо з морально-психологічним станом військовослужбовців. Маємо декілька мобільних груп, які їздять вздовж ліній зіткнення з виступами. Приїжджаючи до бійців, намагаємося їх розраджувати, трішки повертати сили, знімати втому чимось веселим. Але іноді під час виступів я розумію, що пісня "До побачення" – це саме те, що зараз потрібно. Вона – як ліки, і якщо ви помічали, найбільш дієві з них – гіркі. От, власне, і з цієї піснею так само. Вона важка, але й помічна.

– Розкажіть більше про ці виступи. Що ви робите, щоб виступи вдавалися? Як знаходите контакт з військовими? Які, на вашу думку, їм потрібні концерти?

– Це важко назвати концертами. Я би швидше охарактеризував це так: зустрічі зі своїми. Ми теж військовослужбовці, і це відразу прибирає дистанцію. Бо коли приїжджають цивільні артисти, особливо, якщо це чоловіки, то перше питання, яке у солдата виникає: "Чому я тут, а ти приїжджаєш до мене на пів години, а потім назад до Києва пити свою каву на кокосовому молоці?" Оскільки ми теж служимо, такі запитання автоматично знімаються.

І ще мені здається, що наші виступи чимось більше нагадують психологічні тренінги з елементами арт-терапії, ніж прості концерти. Дуже часто ми приїжджаємо до підрозділу, а нас зустрічають всього кілька людей, бо всі решта – на бойових. Іноді бувають великі заходи, коли приходять до пів сотні військових. Але це швидше виняток. Зазвичай збирається невелика частина бійців, які не задіяні у справах, і ми спілкуємося. І так, між іншим, можемо пісню заспівати, лялькову виставу показати. У нас у підрозділі є актор-лялькар. Його театральний реквізит вміщується в валізу, але сама вистава – дійство просто світового рівня, без перебільшення. І вона зрозуміла навіть без слів. Шикарна річ – таке можна побачити десьу Парижі, наприклад. Спочатку він грав її сам, а потім перевели до нас у підрозділ ще декілька акторів-лялькарів.

– Що особисто вас вражає в цих зустрічах?

– Зміна, яка відбувається за оці півтори години, поки ми спілкуємося. Ми приїжджаємо часто до втомлених людей, бачимо очі, в яких відбилося дуже багато страшного, про яке їм не хочеться говорити. Але вираз очей міняється, з'являється знову вогонь. Окрім того, ми допомагаємо їм подивитися на службу трохи з іншого боку. Я, наприклад, до цього ставлюся, як до великої пригоди. Зрозуміло, що вона страшна і непроста, але ті, хто переживуть, будуть згадувати це, як найцікавішу та найяскравішу пригоду в своєму житті. От приблизно такий меседж я несу. В нашій мобільній групі п’ять людей, і у кожного свій кут зору на армію, і з цього складається оптимістичний пазл, який допомагає людям далі служити, жити.

– Очільник Театру Франка, а в минулому – міністр культури Євген Нищук, що пішов на фронт солдатом, зізнавався нам в інтерв’ю, що мусив звикати до того, що треба заховати в собі управлінські амбіції. А Олександр Печериця, актор цього ж театру, що перебував у ЗСУ півтора року, згадував, що гостро відчував втрату особистої свободи. Актор Олег Іваниця, який служить зараз, розповідав нам, що за час війни став значно чутливішим. Дивувався: війна мала б робити жорстокішим, і у деяких моментах так і є, бо готовий робити речі, які раніше на голову не налазили. Наприклад, стріляти в людей. Але разом із жорстокістю з'явилась сентиментальність. Як у вас?

– Так сталося, що я ніколи не готував себе до армії. Коли мав служити в 90-х, мені визнали непридатним. Мав, як кажуть, білий квиток. А коли мобілізувався на службу в лютому 2022 року, вирішив ставитися до цього всього як до життя в монастирі. Забуваєш про свою гординю, власне, навіть про своє "я", опускаєш смиренно голову і виконуєш накази, які тобі дають старші за званням. Отак, в принципі, воно і було, тут я не розчарувався (сміється). Але зрозумів й інше: в армії можна себе знайти.

Тут є безліч професій, про які люди навіть не підозрюють. Наприклад, понтонери, чули про таких? Це військові, які служать на воді – переправляють техніку, людей. Подобаються собаки, можеш служити кінологом. Любиш техніку чи комп’ютерні ігри, будь ласка, опановуй дрони. Я перші півтора роки служив у штабі, подобалось працювати з документами, прекрасно знаю Word, Excel. Зустрічав людей, які просто ненавидять морочитися з паперами. Я і їм допомагав. А сам не люблю важкого носити – вони мені з цим допомагали (усміхається). Звертаюся до тих, хто боїться йти служити чи сумнівається: чим раніше підете, тим швидше себе знайдете тут.

– А чому, на ваш погляд, зараз стільки негативної інформації в публічному просторі про ТЦК?

– Це дуже просто пояснити: робота ворожої армії. Їхня задача зрозуміла – докладати максимум зусиль, щоб якнайменше українців йшли в армію. Так з’являються в соцмережах відео, де когось "в’яжуть" десь на вокзалі. Ці ролики розлітаються, люди перепощують, не підозрюючи, що це вороже ІПСО, і їх використовують як корисних ідіотів – є такий термін. Не слухайте те, що вам нашіптує Путін.

– Чи вдається бачитися з рідними? Чи склалися за цей час у вас у родині нові ритуали? Телеведуча Марічка Падалко, чоловік якої теж перебуває у ЗСУ, розповідала нам в інтерв’ю, що започаткували правило: кожного дня в певну годину вони та троє їхніх дітей виходить на відеозв’язок та розповідають про свій день.

– Класна традиція, треба взяти на озброєння! У нас обов'язкові щоденні зідзвонювання з дружиною. А з синами пару разів на тиждень. Вони зараз вже в такому віці, коли не сильно відчувають нестачу батька. Чомусь мені так здається. Дружина Лілія з молодшим сином Булатом знайшли тимчасовий прихисток від війни в Німеччині. Старший син Корній навчається в Ірландії, виїхав туди задовго до повномасштабного вторгнення. Хоче стати комп'ютерником, вагається між програмуванням чи кібербезпекою. Молодший навчається в училищі, гризе німецьку. З професією остаточно не визначився. Пів року тому казав, що хоче бути звукорежисером. Мені приємно, що планує поєднати своє майбутнє з музикою. Щоправда, не виключено, що його плани можуть змінитися, бо він теж, як і старший брат, цікавиться комп'ютерами.

За цей рік я бачився з ними лише один раз – я їздив до Німеччини. До речі, це теж перевага військовослужбовців: під час відпустки ти спокійно можеш виїхати за кордон. Нам вдалося пожити нормальним, сімейним життям два тижні в Баварії.

– Коли ви приїхали за кордон, не було відчуття, що потрапили в інший світ, який співчуває нам, але спокійно продовжує жити своїм життям?

– Зізнаюся, що спочатку був трохи здивований. Всі розслаблені, літаки літають. Тригерило, що чув багато української мови від козаків – міцних таких, дебелих. Звичайно, злився. Але потім придумав собі такий психологічний захист. Я ж і в Україні бачу цивільних чоловіків, які спокійненько попивають в кав’ярнях лате, тому домовився з собою: давай краще думати, що це військовослужбовці у відпустці, щоб не дратуватися. Але, звичайно, дивно, що десь люди вгризаються в землю, вмирають за неї, а інші вдають, що жля них це байдуже.

– Творчим людям місце на фронті?

– Ну, розмови, типу "не варто викидати дельфінів у пісок" (співак Михайло Хома в одному з інтерв’ю, відповідаючи на запитання, як ставиться до закликів, аби зірки йшли воювати, заявив, що кожен має бути на своєму місці, професійні військові – воювати, співаки – заробляти гроші на допомогу: "Не можна кидати дельфінів у пісок, а антилоп у море". – Ред.) це ганьба. І взагалі, для чоловіка не стати на захист домівки – це безчестя. Байдуже, ти творча людина чи якийсь технар. Не маєш права робити вигляд, що це не твоя справа.

Якщо ми програємо, то окупанти дуже швидко поставлять до зброї всіх "дельфінів" і відправлять кудись на Польщу. Співати при москалях "дельфіни" не будуть точно. Я пишаюся митцями, які пішли служити. От вчора бачився з музикантом Женею Галичем. Він після контузії, видно, що йому важко, але тримається. Гарик Бірча, знаю, служить. А інші… Я за ними не слідкую.

– Свого часу ви, ймовірно, зустрічалися на спільних виступах зі співачками Ані Лорак та Таїсією Повалій, які зрадили Україну та нині живуть і працюють у РФ. На ваш погляд, чому вони прийняли таке рішення?

– Відповідь дуже проста: гроші. І не треба далеко ходити та щось вигадувати. Це перше, чим сатана зваблює слабі душі. А совість? Родичі? Українське коріння? Батьківщина? Все це просто перекривається цими папірцями. Ну, є такі люди, нічого не поробити. Чи принесло це рішення щастя цим двом жіночкам? Впевнений, що ні. Кажуть так: коли ти з сатаною укладаєш договір, то програєш вже з самого початку.

– Ваша мама з національністю – росіянка, мешкає на Полтавщині. Чи спілкується нині з родичами з РФ?

– Попри те, що моя мама родом із Калуги, вона велика патріотка України. Так, ми маємо родичів у Москві, але перестали з ними спілкуватися ще в 90-ті, коли померла бабуся, яка дуже хотіла, щоб ми родичалися. Зараз немає жодних контактів. Мама стопроцентно займає проукраїнську позицію. Щоправда, лінується вчити українську. Я багато років розмовляв із нею російською, зараз – українською, побачимо, який це матиме ефект.

– У вас прекрасна українська.

– Дякую, це тому, що мене били (сміється). Жартую! Я навчався в українській школі, мені завжди подобалася мова, легко давалася. А коли в якийсь момент вирішив писати українською пісні, зрозумів, що це прекрасна ідея, бо мав небагато конкурентів на цьому полі. І зараз, коли комусь з колег потрібно перелаштовуватись, то я перебуваю там, де був завжди. Писав і пишу не тільки для себе (Кувалдін є автором пісень для багатьох виконавців, зокрема для Олі Полякової він створив хіти "Бывший" та "Первое лето без него". – Ред.). Іноді виникає пісня, і вже приблизно знаєш, хто би її міг заспівати. Пишу, пропоную, йдемо в запис.

Іноді, приходить замовлення від самого артиста. І тоді, сідаєш, "натягаєш шкуру" цього виконавця, думаєш, про що він хоче сказати – мені це неважко робити. Останні два роки пишемо дуже багато підрозділам, бригадам, окремим родам військ. Вважаю, що в кожному підрозділі, навіть найменшому, має бути своя пісня. Я закликаю колег: якщо ви служите чи маєте друзів на війні, напишіть для їхнього підрозділу. Це дуже злагоджує колектив.

– Розкажіть, коли ви вирішили змінити імідж і позбулися своїх шикарних дредів?

– Це було давно. Якщо чесно, просто почав лисіти. А дреди – це як левова грива, має виглядати пишною, живою. Я ж вже починав виглядати як такий собі старий облізлий лев. Подумав, краще буду молоденьким, але лисим (сміється). Нехай вже мої діти мудрують собі чудернацькі зачіски.

– Коли впізнають десь на вулиці, вам це подобається?

– Впізнаваність мені не заважає, але і не подобається настільки, щоб кайфував від цього. Оскільки на мене з дитинства звертали увагу через колір шкіри, ніколи не відчував у цьому нестачі. Не завжди звісно ця увага була приємною. І коли я почав займатися музикою, отримав запрошення роботи на телебаченні (Мирослав Кувалдін був ведучим програми "Міністерство прем'єр" на М1. – Ред.), казав собі часом, що на мене показують пальцем не тільки тому, що чорний, а й вже впізнають, як артиста. Чи зустрічаю я на війні таких бійців, як я? Піксель всіх робить однаковими. Так, є чорношкірі хлопці, які служать. Колір шкіри – це не привід не захищати свою хату.

– А коли ви відчули себе українцем?

– Коли потрапив на фестиваль "Червона Рута", це було в Запоріжжі. Там зібралася просто неймовірна кількість україноцентричних людей. І я, власне, там розумів, що в якій прекрасній країні ми живемо. Хоча, чесно кажучи, ніколи не думав, що росіяни і українці – один народ, як нам товкли в мізки навіть вже під час незалежності. Але треба сказати, що багато хто з людей зрозумів це тільки після російської агресії. А деякі досі продовжують думати, що ми брати.

Якщо говорити про території, які знаходяться на лінії зіткнення, то за ці пару років я лише кілька разів зустрічався там з відверто агресивним ставленням. Десь під Мар'їнкою відмовлялися продавати хліб, сказали: це не для вас. І ще у нас виникла конфліктна ситуація із однією бабцею в Донецькій області. На вигляд, їй було років сімдесят, не менше. Підійшла з іконою, тикала нею, кричала про бандерівців. Але переважна більшість людей допомагає нам і вболіває за перемогу України.

– Кілька років тому ви залишили з родиною Київ та переїхали жити на Закарпаття. Чому вирішили так вчинити?

– Через пандемію коронавірусу. Концертів не було, а сидіти закритим у невеликій квартирці не хотілося. А там у мене було поле для діяльності. Саме започаткував новий проєкт, виступав в образі гуцульського музики на імя Джонич, який за легендою мешкає на Закарпатті. "Спитай у любого в Квасах, хто такий Джонич, і тобі скажуть, що Джонич – то душа усіх компаній", – писали тоді в медіа. То куди ми мали поїхати жити? Звісно, в Кваси. Мешкали два роки, а потім почалася велика війна. Я пішов до військомату, потрапив у батальйон ТрО Закарпаття. І в мене з'явилося шістсот побратимів, які досі знають, що є такий Джонич.

У Києві нас нічого на той час не тримало: квартиру винаймали, одну й ту саму вже років двадцять. У мене ніколи не було позиції, що треба обов’язково мати своє житло. Більше подобається американський підхід, коли в будь-який момент можеш скласти валізи і поїхати, куди хочеться. А з іншого боку, й коштів не було аж таких, щоб ми могли купити житло. І слід сказати, що Ліля ніколи мені не "капала" на голову з цього приводу.

– У своїх інтерв’ю ви розповідаєте, що бачилися зі своїм татом до ваших п’яти років, а потім він повернувся до Нігерії. Пізніше зустрічалися?

– В принципі, ми з ним і до моїх п’яти років бачилися раз на квартал. Сказати, що були моменти, коли тільки тато міг мені допомогти порадою чи допомогою – не пригадую такого. Коли поїхав на батьківщину, наші дороги розійшлися. Однак у дорослому віці мені запропонували журналісти ВВС його знайти. І вони таки віднайшли всю мою родину по татовій лінії. І програма закінчувалася тим, що я телефоную йому, кажу: "Привіт, я в Лагосі, давай зустрінемось". А він відповідає, що вже живе на Фіджі, переніс туди лікарську практику.

З того часу ми підтримували стосунки через інтернет. Дзвонили на свята, вітали з днем народження один одного. А перед вторгненням він помер, я так з ним і не зустрівся. Але бачився під час поїздки до Нігерії з родиною – вони класні, їх багато. Це був цікавий досвід, бо довгі роки колом моїх рідних були лише мама та сестра, яка, до слова, теж медикиня, як мої батько та мама. Я також свого часу вступав до медінституту, але не пройшов за конкурсом. Пішов у педінститут на біофак. А потім почалася музика.

Мама ніколи не була проти мого вибору, завжди підтримувала. Коли в шість років захотів навчитись гри на піаніно, купила в кредит інструмент. А це коштувало 700 карбованців, майже пів автомобіля з пробігом. Ми на той час мешкали в маленькій кімнаті в гуртожитку. Піаніно займало більше половини крихітного помешкання, для двох ліжок місця майже не залишалося. Але я вчився музиці на власному інструменті. Інша справа, що пізніше з її боку не було ніколи якихось особливих захоплень з приводу того, що я став відомим музикантом. Вона навіть не знала, яку я музику роблю. Просто не дуже емоційна в мене. Може сухо сказати "я тебе люблю" – та й все. Але і не тиснула ніколи. В мене комфортна мама (усміхається). Ось нещодавно мав ще одну відпустку, повіз її в санаторій на Закарпаття. Скажу вам, лікування – це як друга робота (сміється). З восьмої ранку – від кабінет до кабінету.

– Мирославе, на ваш погляд, як довго продовжуватиметься війна? Що прогнозують військові з вашого кола спілкування?

– Військові теж розуміють, що ніхто не знає відповіді на це запитання. Я налаштовую себе, що це може тривати дуже довго. І краще розподіляти сили на довгу дистанцію. І коли ти думатимеш, що ця війна ніколи не закінчиться, а стається по-іншому, то радість від того збільшиться багатократно. Аякщо мріятимеш, що ось-ось, ще якийсь місяць, а тим часом нічого не відбуватиметься, то тільки посилюватимеш зневіру в душі. Я налаштовую себе, що до 60 років служитиму. Якщо піду раніше, то буде зайвий привід порадіти.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Олегом Іваницею – про колег, що ховаються від мобілізації, будні кулеметника на війні та промах снайпера.

obozrevatel.com

Хочешь узнать больше - читай отзывы