Голлівудський режисер Вадим Перельман – про рідний Київ та росіян, які "махають хвостом Путіну"

Вадим Перельман – відомий у Голлівуді режисер, сценарист та продюсер. Народився і виріс у Києві, живе у США та Канаді.

В інтерв'ю OBOZ.UA Вадим Перельман зізнався, що завжди хотів отримати український паспорт, а також розповів про свої численні візити до Києва. Він пояснив, чому росіяни вважали його своїм режисером, але зараз ним уже "не пишаються".

Вадим Перельман – колишній киянин. Його батько – головний інженер Канівської електростанції Валерій Перельман. Після загибелі тата в автокатастрофі Вадим разом із мамою емігрували до Канади. Вивчав фізику, стажувався у кіношколі у Торонто, створив компанію з виробництва музичних кліпів. У 1990 році переїхав до Лос-Анджелеса.

У 2003 році зняв свій перший фільм "Будинок із піску та туману", заручившись фінансовою підтримкою Стівена Спілберга. Картина здобула три номінації на "Оскар". Наступний фільм Перельмана "Життя перед її очима" (в українському прокаті "Мить життя") з Умою Турман у головній ролі підтвердив талант режисера. Час від часу Вадим буває в Україні. Зокрема, був запрошений членом журі Одеського кінофестивалю, а також кінофестивалю "Молодість". Наш телефонний дзвінок застав Перельмана в одному з канадських міст, куди він приїхав провідати маму.

– Вадиме, коли ви востаннє приїжджали до Києва?

– Я багато разів бував у Києві з того часу, як ми з мамою поїхали. Востаннє наприкінці 2021 року. У вересні чи жовтні, я пам'ятаю, було дуже тепло. Встиг побувати, мені здається, скрізь. Як завжди, обов'язково ходжу на цвинтар до тата. До бабусь та дідусів на Байкове. Багато гуляю містом. Друзі возили мене, показували щось із того, що ще не бачив, адже місто змінюється. Зараз я згадаю, яка була причина візиту до Києва того разу. Були якісь справи… О, я приїхав отримати свідоцтво про народження. Якоїсь миті задумався про український паспорт. Треба сказати, що завжди хотів мати цей документ. І це був один із кроків до цього. Копію свідоцтва я одержав тоді, воно в мене є.

– Що вас тягне та тягне сюди?

– Ну ось ми зараз з вами розмовляємо, а я дивлюся на каштан – лежить переді мною на письмовому столі. Я привіз його з Києва. Мене справді тягне до рідного міста – весь час і завжди. Це моє улюблене місто – так було й буде. І я сподіваюся, що ще приїду до Києва неодноразово. Так склалося, що нікого із родичів у мене там уже немає. Друзі? Багато хто виїхав. Коли приїжджаю, мешкаю на орендованих квартирах.

– Дозвольте заглянути за лаштунки вашої роботи. Цікаво, відомі актори, які у вас знімалися та знімаються, стали вам друзями чи такі історії трапляються в Голлівуді не так часто?

– Чому ж, буває. Знайомство з акторами зазвичай відбувається так: їм через агентів пропонують ролі продюсери. Потім дуже часто звучить пропозиція: "Було б класно поговорити з Вадимом". Нині вже практично ніхто не зустрічається особисто, бо всі живуть у різних містах. Виходимо на Zoom, розмовляємо. І якщо відчуваємо, що відгукується розмова – все. Ми починаємо разом працювати. Потім так трапляється, що хороші робочі взаємини переносяться у звичайне життя. Я не можу сказати, що дружу, наприклад, з Умою Турман, але Бен Кінгслі – мій друг (лауреат премії "Оскар", двох премій BAFTA, двох премій "Золотий глобус", "Греммі", "Премії Гільдії кіноакторів США. – Ред.)

– Не шкодуєте, що свого часу не зняли фільм з Анджеліною Джолі? (Планувалося, що актриса зніметься в екранізації роману Айн Ренд "Атлант розправив плечі", проте Перельман відмовився від цієї роботи. Як пояснював режисер, йому не сподобався сценарій, який він сам і написав: "І не те, щоб я погано його написав, але не був натхненний характерами. У романі вони плоскі, створені лише для того, щоб звучали певні ідеологічні викладки. – Ред.)

– Ні, зовсім не шкодую. Знаєте, я взагалі намагаюся не озиратися назад і ні про що з минулого не шкодую. Потрібно бути більше прагматиком, як на мене, і вірити в те, що все в тебе буде добре в майбутньому. Можливо, раніше я й казав, що шкодую, що не зняв той фільм, але зараз, повірте, думаю зовсім інакше. Я зробив усе правильно.

– Чи бачили ви фільм "Анора", який став тріумфатором премії "Оскар", але був багатьма прийнятий неоднозначно через те, що в американській картині знявся російський актор? На вашу думку, чи гідна картина п'яти "Оскарів", які отримала?

– Ви знаєте, я не бачив фільм, але знайомий із людьми, які його робили. Поки не дивився картину, вона лежить у мене в стопці того, чим планую зайнятися найближчим часом. Я свій фільм ось тільки закінчив, тому якийсь час було не до робіт інших. Чи заслужено отримав фільм стільки статуеток? Чесно кажучи, я радий, що незалежне кіно отримує стільки призів. Це дуже добрий знак і для мене як режисера, бо зараз я працюю саме над такою картиною.

– Розкажіть про ваш фільм (Вадим Перельман закінчив роботу над картиною "Фанатик", у головних ролях якої знялися двічі претендент на премію "Оскар" Джим Гонсу та володар "Золотого глобуса" Коді Сміт-Макфі. – Ред.)

– Це трилер про водія невеликого, так званого перонного автобуса, який возить людей до аеропорту та назад. Якось він підбирає хлопця, який виявляється не тим, за кого себе видає. Далі вже не спойлеруватиму. Що відбувається та як відбувається – все можна буде побачити у фільмі. Мені здається, що у нас вийшло, картина тримає увагу від початку до кінця, як належить у всіх добрих фільмах цього жанру. Стрічка унікальна ще й у тому, що всі дії відбуваються в автобусі. Майже весь фільм – у цьому маленькому просторі.

– Скажіть, чому росіяни пишуть, що ви є російським режисером?

– Пишаються, мабуть (сміється). Не знаю, чому мене прив'язали до цієї країни. У Канаді пишуть, що я – канадський режисер. Яким я себе особисто вважаю? Українським режисером. А у Росії – і зйомки були, і друзі – багато чого було там. Але все це полетіло в тартарари – я відмовився від будь-якої співпраці на початку війни. Вони ще якийсь час писали-дзвонили, а потім все стихло, не просять більше про спільну роботу. І не думаю, чесно кажучи, що вже пишаються навіть (усміхається).

У лютому 2022 року я зробив свою позицію публічною, тому що вже там мене звати? (Перельман на своїй сторінці у Facebook написав: "Люта ненависть грудкою в горлі. Моя рідна країна з найкращими людьми у світі, яку брехливі, цинічні упирі та злодії зараз бомблять. А їхні раби бурчать тут про іпотеки і як стрьомно їм тепер буде на курортах. Або несуть ахінею про вісім років, підказану ним суфлерами на держканалах. Сором!" – Ред.).

– У ваших фільмах свого часу знімалися відомі російські актори. Наприклад, у "Попелі" – Євген Миронов та Володимир Машков. Хтось вам писав після вторгнення?

– Ну, деякі з них, як відомо, стали затятими путіністами, але це розмова для окремого інтерв'ю. Ні, ніхто мені не писав, всі сховалися в свої нірки. А потім почали вилазити і махають хвостом Путіну. Знаєте, коли я там працював, усі знали, що я з Києва. І жодних проблем не було, повірте, нічого такого. Це вже потім пропаганда увімкнулась, і почалося. Моє переконання: ніхто проти киян війною не йшов, вони йшли проти міфічних нацистів та бандерівців, бо їм це втовкмачили в голови за допомогою телевізора.

– Вадиме, чи бачили ви недавнє звернення президента Дональда Трампа до конгресу, в якому він заявив, що Україна має розпочати мирні переговори з Росією? У вас були передчуття до того, що наша країна швидко втрачає головного союзника?

– Ні, нічого такого не було. Я не дивився виступ наживо, переглянув уже записи. Мої враження? Коментувати це складно. Найголовніше, що мені хочеться сказати: ми багато чого не знаємо з того, що відбувається. У нас немає можливості зазирнути за лаштунки. Усі щось припускають, намагаються вгадати, і треба сказати, деяким це вдається. Але все ж таки багато хто помиляється. І я не хочу бути людиною, яка лише передбачає. Я бачив, що бачили всі. Звісно, це стрьомно, неприємно. Але в що це в результаті виллється – не володію такою інформацією. Повторюся, всієї картини того, що відбувається за зачиненими дверима, ми не знаємо, тому багато чого не можемо зрозуміти. Звичайно, я вболіваю за один бік, а там побачимо.

– У своїх інтерв'ю розповідали, що саме ви були ініціатором виїзду за кордон, мати сумнівалася в доцільності цього кроку. І саме ви, будучи підлітком, стали на якийсь час годувальником сім'ї – заправляли машини на бензоколонках, мили посуд у кафе, продавали квіти, працювали барменом. Тяжко було?

– Я був єдиним чоловіком, який залишився в сім'ї, тому для мене все це було очевидним. (Після паузи) І мені було неважко. Мама час від часу згадує про це, дякує. Чи думала вона, що ми повернемося назад? Куди? У Радянський Союз? Ні, ніхто з нас не хотів туди повернутись. А коли Україна стала незалежною – ми вже обросли життям там. І потім, приїжджати, торкатися з ніжністю свого минулого – це одне, а повністю змінювати своє життя вкотре, погодьтеся, – це інше.

У мене є друзі, які залишилися там, а також спілкуюся з тими, хто виїхав з якихось причин нещодавно. І не обов'язково це пов'язано з війною. Зізнаюся, багато хто з них натякає, що не повернуться. Чомусь мені стає дуже сумно, коли це чую.

– Що зараз каже вам мама?

– Так склалося, що нині вона перебуває у шпиталі. Я спеціально приїхав до канадського міста, де вона перебуває. Ходжу до неї щодня. Каже: "Дякую, що прийшов, ти дуже тішиш мене".

– В одному з інтерв'ю ви якось сказали, що ви дуже сентиментальна людина: "Плачу довкола, де тільки можна".

– Ні, я можу розплакатися там, де треба (сміється). Я не настільки чуттєвий і сльозливий, як може здатися. Більше все-таки керуюся розумом, а не почуттями та емоціями.

– А де треба?

– Де люди хочуть, щоб плакав, отак відповім. І якщо хочеш зробити їм приємне, ти плачеш (усміхається). Такі моменти можуть бути і в роботі – у кіно, і в особистих стосунках – скрізь. Коли востаннє плакав? Не знаю, не можу зараз згадати. Очевидно, це було давно.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з актором-воїном Дмитром Совою – про нове місце служби у ЗСУ, крутого тестя-військового та рідного брата – теж відомого артиста.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!