Дисморфофобія – це психічний розлад, за якого людина страждає від негативних думок про дефектність власного тіла. Ця дефектність може не існувати або бути непомітною для інших, але людина у своїх труднощах та невдачах звинувачує саме свій недолік: “мені не щастить/люди до мене погано ставляться/я погано пишу контрольні/зі мною не хочуть дружити саме через мій задовгий ніс”.
На дисморфофобію страждає близько 1% людей. І насправді це багато.
Існує також більш рідкісний, але схожий розлад – дисморфоманія, якій властиві марення. Тобто людина дійсно бачить свій ніс більшим, ніж він є насправді.
Як його розпізнати і що робити, пояснює Сергій Михайлик, психолог благодійного фонду “Голоси дітей”.
Коли можна помітити проблему
Схильність до розладів (до дисморфофобії зокрема) передається генетично, але дисморфофобія більше формується під впливом соціуму. 60-70% людей, які страждали на цей розлад, так чи так мали проблеми в школі, пов’язані з акцентуванням на певних недоліках їхнього тіла: недостатній або надмірній вазі чи інших фізіологічних особливостях.
Зазвичай найбільш чутливий період до рефлексії над власним тілом – підлітковий вік. У дівчат він починається трішки раніше (приблизно з 11 років), у хлопців – із 12-13.
Оскільки підлітки завжди більше сконцентровані на своїй зовнішності, багато з них мають симптоми дисморфофобії. Але варто розуміти, що незадоволеність власним тілом не дорівнює розладу. Розлад – це завжди комплекс симптомів, а підлітки часто переживають щось одне. Наприклад, їм не подобаються свої пальці. Чи вага. Також криза підліткового віку передбачає пошук своєї ідентичності: хто я такий, на кого хочу бути схожим? Саме тому підлітки мають кумирів і дуже прискіпливо ставляться до того, чим на них не схожі.
Симптоми
Коли ми говоримо про симптоми, на які батькам слід звернути увагу, найперше йдеться про страх і уникання дзеркал через небажання стикатися зі своїм недоліком, бо дзеркала його підсвічують. Це називається “синдром дзеркала”. Також це може бути небажання виходити кудись вдень, уникнення публічних місць і фотографування. Відмова носити відкритий одяг. Може бути надмірна зайнятість своєю зовнішністю, розпитування про свій вигляд, негативне порівняння себе з іншими людьми, критика чогось в собі. В моїй практиці, наприклад, була дівчинка, яка не любила свої вуха і ховала їх за волоссям, а коли їй робили іншу зачіску, вона дуже протестувала. Симптомом може бути також бажання часто змінювати зовнішність або одяг. В один день багато разів переодягатися. Мрії й бажання змінити свою зовнішність.
Також якщо є комплекси з приводу зовнішності й через них думки про самоушкодження або суїцидальні думки – це теж може бути симптомом дисморфофобії.
Кожен із симптомів дисморфофобії окремо, сам собою ні про що не каже, і тільки в сукупності з іншими симптомами ми можемо говорити саме про розлад.
Мине чи потрібна допомога?
Дисморфофобію, як і інші розлади, неможливо “перерости”. Якщо батьки помітили сукупність симптомів і розлад погіршує якість життя підлітка (наприклад, зовнішність настільки бентежить, що не дає виходити з дому і спілкуватися з людьми), потрібно звертатися за допомогою. Поясніть дитині, чому непокоїтесь і чому вважаєте корисним звернутися до фахівця. (Тільки не у форматі “це тобі потрібно, у тебе щось не гаразд”. Цього потрібно уникати).
Діагностувати і займатися корекцією розладу може як психотерапевт, так і психолог з відповідною освітою. Добре, якщо є підтримка лікаря-психіатра.
Після корекції симптоми розладу можуть залишитися: людина не буде задоволена собою на всі 100%, але майже ніхто собою незадоволений аж настільки. Також немає гарантій, що більше ніколи не буде загострення. Під час сильних стресів прояви розладу можуть повернутися. Але в людини вже буде план дій, це не буде так складно, як вперше.
Як взаємодіяти з дитиною, яка хвилюється через свій вигляд
Батькам, які живуть з підлітками з дисморфофобією, я б радив не акцентувати увагу на недоліках тіла дитини, бо вона й сама достатньо це робить. Також не варто йти в спротив і заперечувати якісь висловлювання (наприклад, дитина каже: “у мене стрьомні пальці”, не відповідайте “у тебе вони прекрасні. Що ти вигадуєш?”). По-перше, вам не повірять, а по-друге, так ви знеціните проблему дитини. Можна сказати щось на кшталт: “дивись, у людей різні пальці. Твої – такі, вони не погані, і я вважаю їх гарними. Зараз тобі можуть не подобатися, але це твої пальці”.
Загалом піклування і розуміння в сім’ї зменшують рівень стресу, а зі зменшенням рівня стресу зменшується здатність людини звинувачувати свій недолік у тому, що у неї щось в житті не так. Сім’я, яка підтримує, допомагає людині з будь-якими розладами почуватися в безпеці. І це покращує стан будь-якої людини – з розладами чи без.
Записала Надія Швадчак
tsn.ua
Хочешь узнать больше - читай отзывы
0.3