Мабуть, ґуґл не винен у тому, що перевернув усе догори дриґом, — він пропонує те, що частіше шукають. Але до Дня захисту дітей ми хочемо відповісти саме на перше запитання — що робити батькам, аби слухати і чути своїх дітей. Аби діти відчували свою цінність, увагу до себе, і на цьому фундаменті будували свій стосунок і з батьками, і з цілим світом. Психологиня благодійного фонду «Голоси дітей» Руслана Мороз радить, як батькам увімкнути в собі уважного слухача.
Руслана Мороз, психологиня благодійного фонду «Голоси дітей», старша наукова співробітниця УНМЦ практичної психології та соціальної роботи НАПН України
На перший погляд, слухати — це так просто. Потрібно тільки захотіти, зосередитись, приділити увагу. Однак на практиці люди на кожному кроці мають складнощі у спілкуванні, в тому числі зі своїми дітьми.
Труднощі виникають хоча би через різницю досвіду. Не в сенсі, що в когось досвіду «багато» чи «мало» — він просто різний. У кожного свої асоціації, свої знання, а тому — і свої сенси. Ось так і виходить, що ми вживаємо однакові, наче б то зрозумілі для всіх слова, але є імовірність, що розуміємо їх по-різному. Це як шістка і дев’ятка — символ один, але дуже залежить, з якого боку на нього дивитися.
Важить також емоційний стан — ми можемо по-різному сприймати інформацію, залежно від того, чи ми зараз радісні, роздратовані, сумні, злі тощо.
Спілкування з дітьми особливе тим, що вони не лише переживають емоції, але і вчаться їх розпізнавати, називати, розуміти їхні причини та керувати їхніми проявами. Діти в цьому ще далеко не профі, тому роль дорослого — максимально підтримати й скерувати ці процеси.
Ось десять підказок, як заохотити своїх дітей до спілкування та почути їх
Приділіть увагу, коли дитина заводить із вами розмову
В ідеалі це означає, що варто відкласти всі справи й зосереджено послухати дитячу розповідь. У реальному світі мами й тати іноді не можуть відреагувати на запит негайно — бо справді зайняті, справді стомлені і так далі. У такому разі все одно важливо встановити з дитиною спокійний і приязний контакт: «Любий, я дуже хочу почути цю історію про Скай зі “Щенячого патруля”, але саме зараз мені треба ще дві хвилини, щоб закінчити свої справи. Зразу після цього я залюбки послухаю». Під час розмови бажано бути на одному рівні з дитиною. Якщо вона ще маленька — присісти на її рівень чи взяти її на руки.
Допоможіть дитині розпізнати і скерувати її емоції
Спробуйте вловити, що переживає дитя, коли ділиться з вами історіями зі садка чи школи. Потім проговоріть це вголос, щоб дитина могла побачити свої емоції, як у дзеркалі: «Ого, оце так сумна історія! Я би теж засмутилася, якби моє морозиво впало на землю!». Якщо це доречно, запропонуйте, як діяти за такої емоції: «Знаєш, коли я сумую, я хочу побути наодинці» або «Від такої ситуації буває настільки прикро, що хочеться поплакати». Коли ми називаємо емоцію дитини, вона усвідомлює, що з нею відбувається. Завдяки цьому дитина навчиться будувати ланцюжок між тим, що сталося, що вона відчуває, між тим, як це описати та що із цим зробити. Важливо наголошувати, що всі переживання є нормальними: всі люди гніваються, радіють, сумують, дратуються тощо. Важливо, щоби при цьому вони не шкодили іншим: «Ми не можемо бити інших, хоч як сильно на них злимося. Але можемо дууууже сильно буцнути м’яч або порвати аркуш паперу, уявивши, що ми — то злющий динозавр!».
Пильнуйте свої реакції під час розмови
Іноді ви можете мимохіть зачепити почуття дитини. Наприклад, тато може відреагувати на дитячу розповідь сміхом, маючи на увазі сміх від розчулення/замилування/радості, а дитина може сприйняти це як висміювання. Або ж насуплені брови, які в декого бувають просто від задуми, можуть здатися дитині проявом батьківського невдоволення та несхвалення. Це не значить, що батьки мають повсякчас ходити із незворушно-кам’яним обличчям. Однак треба пам’ятати про те, що діти (і не лише діти) можуть помилятися у трактуванні ваших емоцій. Якщо бачите, що комунікація раптово змінилася, а дитина закрилася — приділіть увагу, щоб з’ясувати причину.
Пам’ятайте про різницю досвідів
Іноді діти емоційно діляться з батьками тим, що батькам здається очевидним, не досить захопливим, буденним. Тоді є спокуса знецінити емоції дитини. Наприклад, дитя в захваті каже: «Мамо, це така красива повітряна кулька!», «Мені так чухалася ранка після укусу комара!». «Та кулька як кулька», «теж мені новина, воно завжди чухається» — важливо стримати такі реакції, якщо вони крутяться на язику. Те, що вам звичне, для дитини може бути шоком, захватом, відкриттям. Її слід підтримати у цьому переживанні.
Не зраджуйте довіру
Діти діляться із батьками дуже вразливим досвідом і надзвичайно болісно переживають, якщо батьки переказують це іншим людям. Наприклад, хлопчик розказав мамі, що закохався в однокласницю, а потім чує, як мама переповідає це подружці телефоном. Для мами це кумедна історія, якою хочеться поділитися. Для дитини — це таємниця, яку вона довірила найближчій людині. Чи довірить удруге? Краще не тестувати — просто не зраджуйте.
Давайте оцінку вчинкам, не особистості
Важливо давати відгук про окремі вчинки дитини, а не про неї загалом. Навіть коли вона поводиться «погано» — що найчастіше значить «не так, як хотілось би батькам». На практиці це виглядає приблизно так: «Мене засмучує, що ти не поприбирав, як ми домовлялися» замість «Ти лінтюх і ніколи не дотримуєшся обіцянок». Узагалі варто бути обережними зі словами «ніколи», «завжди» та іншими узагальненнями — щойно ми почали їх вживати, значить, уже не говоримо про окремий вчинок та ситуацію, а узагальнюємо. Негативна батьківська оцінка дитячої особистості часто програмує дітей на негативні переконання щодо себе, які супроводжують їх все життя і які буває надзвичайно важко викорінити.
Поважайте кордони дитини
Повага до особистих меж проявляється у дрібних побутових ситуаціях: наприклад, як ви поводитеся із дитячими речами. Іноді батьки можуть без дозволу дати іграшку своєї доньки чи сина іншій дитині на майданчику. Вони прагнуть виглядати ввічливими в очах інших, але нехтують почуттями своєї дитини. Так вона може відчути, що за неї все вирішують дорослі, а її бажання та погляди не важливі.
Допомагайте дитині захищати її кордони
Уявіть, що вчитель прискіпується до зовнішнього вигляду вашої дитини — наприклад, вона не заплітає волосся, а ходить «розпатлана». В такій ситуації дитині дуже важливо відчувати батьківську підтримку, а також бачити коректний, але дієвий спосіб відстояти себе. Їй точно буде помічним, якщо ви поясните вчителю, що заплітання волосся не є обов’язковою вимогою у школі і не впливає на успіхи у навчанні та здібності дитини. Завдяки вашому захисту дитина поступово навчиться відстоювати себе сама.
Не влаштовуйте допитів
Іноді діти не хочуть говорити, не хочуть ділитися своїми переживаннями. І це цілком нормально. Хтось схильний до цього через особливості характеру, темпераменту. Іноді батьки особливо переживають через закритість дитини, якщо її брат чи сестра навпаки підвищено говіркі. Та порівнювати двох дітей між собою — не дуже добра ідея. Порівнювати варто тільки дитину з нею ж самою в минулому і спиратися не лише на кількість спілкування, а й на інші прояви. Тобто якщо дитина стала менше спілкуватися, інакше їсти, інакше поводитись, це може бути приводом для занепокоєння. В іншому разі — іноді дитині просто варто дати спокій.
Показуйте на власному прикладі
Це справді працює. Хочете, щоб дитина приходила до вас і ділилася новинами, — робіть це також, із нею та з іншими. Хочете, щоб дитина дотримувалася домовленостей, — покажіть майстер-клас. Даремно очікувати від дитини поведінки, яку батьки не показують на собі (а тим паче — якщо вони показують протилежне).
У спілкуванні батьків і дітей частенько виникають негаразди, бо батьки хочуть чути те, що їм зручно. А коли цього не відбувається — швидко втрачають терпець. Натомість діти хочуть бути почутими, прагнуть уваги та поваги до своїх бажань. Звісно, батьки не можуть і не мусять задовольняти всі бажання — вони мусять обмежувати, контролювати та скеровувати дітей. Тому варто шукати компроміс та домовлятися.
Спочатку — домовленість, потім — вимоги. Іноді я як медіаторка допомагаю дітям і батькам порозумітися. Коли в їхньому житті з’являються домовленості, воно змінюється до невпізнаваності, а шоковані батьки кажуть: «Який чудовий у мене, виявляється, син!». Насправді ж він завжди був чудовий, ми просто знаходимо порозуміння, і всі почуваються почутими.
В радянські часи виховна ідеологія була насильницькою: не можна брати на руки, щоб не привчати до рук, не можна дітей хвалити, щоб не перехвалити, і так далі. Зараз я дедалі більше помічаю, що батьки працюють над собою. Сучасні батьки дуже багато вчаться і дізнаються, щоби змінити власні патерни. «Я пам’ятаю, як було в моїй сім’ї, і не хочу це повторити», — часто кажуть вони.
А ще тепер батьки набагато частіше звертаються до дитячих психологів превентивно, суто для діагностики, для перевірки — «чи я все правильно роблю у стосунках із дитиною?», «чи можу я щось робити інакше?». Раніше я такого не помічала, а зараз це потроху стає нормою і дуже тішить.
tsn.ua
Хочешь узнать больше - читай отзывы
0.1
