Володимир Горянський розповів про теперішнє життя своїх земляків з Луганщини і не тільки

Народний артист України Володимир Горянський, який народився та виріс у невеликому місті Луганської області, що нині перебуває в окупації, розповів про теперішнє життя своїх земляків. А також згадав, який несподіваний сюрприз йому передали з рідного міста.

Актор відмовився говорити про російських колег, з якими працював на знімальних майданчиках, однак охоче розповів про європейських. Зокрема, про Барбару Брильську, з якою знімався в Києві.

– Володимире, так сталося, що початок страшного повномасштабного вторгнення припав на ваш день народження – 24 лютого. Як цей день пройшов для вас?

– За кілька днів до початку великої війни ми були з гастролями в Маріуполі – замість однієї вистави запросили зіграти дві. У театрі, якого тепер немає… Це були останні постанови на тій сцені. Пам’ятаю, що місто жило звичайним життям – діти гралися в парку, містяни зайняті буденними справами. Я ще тоді нарікав, що в Києві все нагнітається, а тут спокійно. Нічого не віщувало того, що сталося зовсім скоро… Після гастролей ми з дружиною полетіли до друзів за кордон, буквально на два дні – відсвяткувати день народження. 22 лютого вилетіли, а на 25-те були квитки назад, до Києва.

А потім гримнуло страшне 24-те… У нас із собою одна невелика валізка, грошей обмаль. На банківських картках щось було, але зняти не вдалося. Добре, допомогли друзі – перебули ще в них якісь дні. І швидко повернулися додому. А у квітні вже почали працювати. Нам казали: навіщо, хто прийде на ті вистави? А зібрався повний зал глядачів. І ми вирішили, що повинні й надалі підтримувати людей, збирати гроші нашим хлопцям на фронт. З гастролями на той час ми їздили майже одні.

Зараз все це активніше відбувається – і слава богу! Артисти в такий важкий час мають теж брати на себе відповідальність. Емоційний стан людей нині дуже непростий. Наше завдання – його підвищити, оптимізувати, дати людям позитивні емоції. Ми змінили свій репертуар – стало трохи більше позитивних вистав, щоб глядачу хоча б на кілька годин дати змогу відпочити від страшних емоційних навантажень.

– Після вистави ви зі сцени розмовляєте з глядачами – це такий ритуал. Про що ці розмови?

– Дякую, що прийшли на виставу в такий непростий час, що дозволили обмінятися позитивними емоціями. Це сила, енергія добра і любові. Люди підтримують ці меседжі, реагують дуже тепло. А глядача не обдуриш. Ми час від часу виставляємо у Facebook відеофрагменти сцен, як виходимо на уклін по закінченні вистави. Не кажемо ж: ви поаплодуйте, а ми знімемо, – ні. Видно, що присутні в залі реагують щиро, піднімаються з крісел, несуть квіти, не відпускають акторів.

– Багато хто з ваших колег казав на початку великої війни, мовляв, сумнівається, що повернеться в професію, бо "кіна не буде". У вас були такі думки?

– Ні, не було в мене такого. Щодо колег, думаю, це паніка трохи накрила. Спочатку з багатьма таке ставалося, потім помаленьку оговталися – працюють. Ми з виставою "Чоловік моєї дружини" доїхали аж до Лондона. Грали у відомому театрі, де починав кар’єру Чарлі Чаплін. Прийшло дуже багато людей – ми привезли такий собі зв’язок українцям з Батьківщиною. Згодом були гастролі країнами Балтії – там взагалі всюди українські прапори, що дуже дивувало і радувало. На державних установах, будинках звичайних людей. У Ризі, Вільнюсі – прапори, бігборди з нашою символікою. І це місяць тому – минуло стільки часу, а підтримка не згасає. Місцеві нам щиро казали, що ми захищаємо і їх, і Європу.

– Свого часу ви багато знімалися з російськими акторами, з деякими дружили. Після 24 лютого хтось телефонував вам?

– Відверто скажу: я не хочу про це говорити. І про Оксану Байрак, в якої знімався. Ми давно не спілкуємося.

– Тоді розкажіть про Барбару Брильську, яка публічно підтримала Україну в протистоянні з Росією, хоча успішно знімалася свого часу в обох країнах.

– Ну бачите, вона розумна людина, тому і підтримує нас. З Барбарою ми знімалися у фільмі "Дивне Різдво". Вона мала велику роль, доводилося вчити багато тексту, тому була спочатку напружена. Зйомки проходили в санаторії під Києвом, і там для нас накривали розкішні обіди. Акторський склад був невеличкий. Богдан Ступка діставав чогось міцненького – пригощав. Але трішечки! Коли закінчували зйомки, ми залишалися в гримерці поспілкуватися. У невимушеній обстановці й налагодили такими хитрощами контакт. З'ясувалося, що Барбара – чудова жінка, з гарним почуттям гумору.

– В одній із ваших вистав граєте в компанії з Сергієм Калантаєм, який дуже багато про себе розповів у нещодавньому інтерв’ю нашому виданню, та Тамарою Яценко, про яку майже нічого зараз не чутно.

– Це вистава "Бейбі бум". Все у Тамари добре – працює. Глядач її тепло сприймає. Дуже гарна вистава у нас виходить. І тема цікава – про сім’ю, дітей. Ніби і комедія, але історія повчальна – присвячена демографічній ситуації. І актуальна на сьогодні, бо не секрет, що чимало сімей через війну розпадається.

– За відгуками ваших колег, ви дружелюбно ставитеся не лише до людей, а й до речей. Розповідаючи про автомобіль, кажете: "Я потоваришував з ним". Звідки черпаєте позитив?

– Світ зараз такий непростий, стільки лиха довкола, якщо ми ще відбиватимемо ненависть і злість, то як виживати? Тому я люблю не тільки людей, а й речі, як ви правильно помітили. Адже вони теж мають свою енергетику, пам'ять. Автомобіль також можна любити – і, повірте, він відповідатиме тим самим. Якийсь час моїм девізом по життю був такий: "Йди і ні на що не сподівайся – і не будеш розчарований!" Це слова одного з моїх героїв у виставі. А зараз, напевно, головний ось цей: "Стався до людей так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе".

– Як тепер святкуєте свій день народження, враховуючи, що припадає на таку важку дату?

– Для мене завжди день народження був лише черговим приводом зустрітися з родичами та близькими. Але зараз, по-перше, не на часі якісь святкування, а по-друге, всі мої розкидані по світу. Ну, можемо зібратися дуже вузьким колом – друзі, які є поруч.

– Ви народилися і виросли в шахтарському місті Кадіївка, яке нині в тимчасовій окупації. Чи залишилися там родичі та друзі?

– Нікого. Найближчий мій друг дитинства – тут, у Києві. Родичі переїхали давно. Тільки на кладовищі могили батьків, але був я там дуже давно. Якось один із телеканалів робив зі мною велике інтерв’ю, і вирішили підготувати сюрприз. Попросили когось із місцевих зафільмувати на відео вулиці міста. Що я там побачив? Нічого хорошого. Зруйнована школа. Будинку, де я народився, вже немає. Гнітюче почуття. І найближчим часом навряд чи щось там зміниться.

– Хтось розповідає вам, яке там життя?

– Ну, які ці розмови? Залежить від того, хто розповідає, ви ж розумієте. Але я знаю від знайомих, які виїхали, що там занепад – позакривалися шахти, а це був основний вид заробітку. Роботи немає.

– А яка вам назва подобається більше: Кадіївка чи Стаханов, як місто називалося минулі десятиліття?

– Я народився в Кадіївці, тому для мене це місто завжди мало таку назву. Стаханов – так називали пізніше – то радянська пропаганда придумувала героїв. Це відома історія.

– Свого часу в пресі писали, що ми маєте дачу в Криму. Яка її доля?

– Немає в мене дачі в Криму! І ніколи не було. Звідки ця інформація – не можу зрозуміти. Чого тільки не напишуть… У мене була екоферма в Одеській області. Але це було давно. В іншому житті.

Раніше OBOZ.UA писав, що Володимир Горянський розповів про останню розмову з Писанкою і назвав "дзвіночки" її важкої хвороби.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю із зіркою "Довбуша" Олексієм Гнатковським про те, чим росіяни відрізняються від українців і чому зараз найважливіше – вберегти своє.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!