Актор Володимир Ніколаєнко – про роль Зеленського та підозріле мовчання росіян на зйомках у Києві

Володимир Ніколаєнко – народний артист України, актор славетного Театру імені Івана Франка в Києві. Кіноглядачам він відомий за ролями у численних фільмах і серіалах, зокрема "Останній москаль", "Великі вуйки", "Свати".

В інтерв’ю OBOZ.UA Володимир Ніколаєнко розповів про зйомки з російськими акторами на українських майданчиках, зізнався, як популярність одного разу врятувала його від чималого штрафу. А також згадав свою роль Зеленського в театрі та реакцію глядачів на це відоме прізвище. Наша розмова з актором відбулася під час зйомок новорічного фільму "Потяг у 31 грудня".

– Володимире, готуючись до інтерв’ю, підрахувала, що наступного року буде 30 років, як ви працюєте в Театрі Франка.

– Абсолютно точно. Але в цьому немає нічого дивного, зайдіть у театр та попитайте, хто скільки тут служить. Почуєте: і 30, і 40, і навіть 60 років. Як святкуватиму творчий ювілей? Порадимося з однокурсниками, які теж тут працюють – Вадик Полікарпов, Лариса Красовська. Ми в один рік прийшли до театру.

Нам дуже пощастило: тільки-но закінчили інститут – і отримали такі шикарні пропозиції. Я про це дізнався на випускному, почув: "Володю, вас прийняли славетну трупу франківців". Якісь хвилини навіть не міг второпати, що це правда: "Та ви що?". Не повірите, того року я вбив одразу трьох зайців: закінчив театральний інститут, отримав роботу в театрі Івана Франка і в серпні одружився. Пам'ятаю, телефоную майбутній дружині, щоб похвалитися новиною про Театр Франка. А вона саме черешні обривала на дереві. Ледве не зірвалася з нього, коли їй мама передала повідомлення від мене: "Свєто, тут Вова таке розповідає!"

Моя дружина – викладачка музики, учні її люблять. Познайомилися ми студентами. Коли було скрутно, з хлопцями йшли в гуртожиток до дівчат із консерваторії, вони нас годували, а ми – їх розважали. Отак і завели знайомство. У нас два дорослих сини. Менший служить зараз у ЗСУ. Сам пішов у двадцять один рік. Старшому – 29. Маємо вже онука Тимурчика, нашу велику радість. Мені з хлопцями щастить (сміється). Син із невісткою працюють логістами в мережі супермаркетів.

Наші сини не обрали для себе творчі професії, але ми з дружиною ніколи на цьому й не наполягали. Якось привіз старшого на зйомки, йому було років сім. Знімали на Київському водосховищі. Середина осені, тепло, красиво. Але працювали цілий день. А коли приїхали додому, він впав на порозі з криком: "Все, більше в кіно не знімаюся!" Я би і не подумав, що так стомився – він там бігав, гуляв, може, в масовку де потрапив – більше нічого. Менший знімався зі мною в одній картині. І на четвертому дублі своєї сцени заявив: "Вези додому. Я більше нічого не хочу!" Ледве вмовили, останній дубль зняли вже зі спини. Отак я відбив у дітей бажання йти в мистецтво (сміється).

– Наприкінці минулого року всі медіа опублікували інформацію, що ви отримали повістку та перебуваєте в ЗСУ. Про це розповів ваш колега Богдан Бенюк в одному зі своїх інтерв’ю.

– Що це була за історія? Зараз розкажу. Тодішній директор нашого театру зібрав чоловічий склад колективу. Повідомив, що потрібно оформити всі необхідні документи в ТЦК. Я за три дні пройшов лікарську комісію, отримав висновок із рекомендацією підтвердити певні медичні діагнози в наукових інститутах, але не зробив цього. Окрім акторської роботи, маю ще викладацьку – весь час зайнятий. І мені вручили повістку з відстрочкою на три дні – попрощатися з рідними.

Відправили на Чернігів. Пам’ятаю, вишикували серед лісу всіх новоприбульців, приїхали хлопці з частини. Запитують: "Скільки років?" Хтось відповідає: "40". Кажуть: відходьте вліво. Мене запитують, відповідаю: "54". Махають рукою – вправо. І зі мною там опинилися ще кілька товаришів мого віку. Нас повернули назад до Києва. У ТЦК сказали: "Ну, не взяли вас до цієї частини, значить, підете в іншу. Ось вам ще одна повістка". Але і там мене не взяли. Ці каруселі тривали місяць, морально було важко.

Дуже непросто це пережила дружина, бо на той час вже перебував на службі наш син, а тепер – ще й за мене хвилюйся. Казала мені: "Від переживань підкошуються ноги". Однак у мене не було думок, що треба відлиняти чи щось таке. Але згодом мене повернули в театр, зараз маю бронь. З Богданом Бенюком ми займаємо одну гримерку в театрі, товаришуємо. Він мені постійно телефонував, запитував, що і як.

– Свого часу вам доводилося, як і багатьом колегам, працювати на знімальному майданчику з російськими акторами. Як згадуєте той час?

– Пам’ятаю, ще до 2014 року знімався в картині "Правдива історія про Червоні вітрила" з Альбертом Філозовим, Михайлом Свєтіним, Юрієм Стояновим. І нічого такого, що мене би збентежило, на зйомках не було. Стоянов весь час бігав до монітора дивитися, якою вийшла сцена. У нього звичка така ще з часів "Городка", у якому виступав не тільки актором, а й режисером. Філозов транслював неймовірний спокій, такий, що можна було тільки позаздрити.

Пізніше довгий час знімався в серіалі "Майор та магія" з Марією Берсеневою, що відома за головною роллю в кінокартині "Маргоша". Ми бесідували лише на вільні теми – все. Це вже було після 2014 року, вони себе вели дуже акуратно тут. У мене інколи навіть закрадалася підозра, що їх хтось попереджав перед зйомками: про політику – ні слова. Бо справді про це розмов не заводилося. А коли я починав, наприклад, говорити "от бачите, що у вас у Росії робиться", миттєво перемикалися на інші теми. Хоча було видно: вони все розуміють та бачать.

– Глядачеві ви дуже запам’яталися роллю в комедійній телекартині "Останній москаль". Головного героя – москаля Валєру – там виконував російський актор Ігор Скрипко. Де він зараз?

– Ігор – не москвич, хоча грав у нас представника так званої золотої молоді. Він родом із містечка Сизрань. Із багатодітної простої родини, зовсім не мажор. Його родина має українське коріння. Дідусь народився десь під Полтавою. Дівоче прізвище мами – українське. Розповідав, що у них в сім’ї на свята співали наші пісні. Та й сам вже потрохи розмовляв українською на зйомках. Зараз, наскільки мені відомо, він працює в одному з російських театрів, досить успішний і професії. Ми підписані один на одного в Facebook, бачу його дописи.

– Як ставитеся до того, що українська акторка Галина Безрук, виконавиця головної жіночої ролі в цій картині, живе та працює нині в Росії?

– Ну як? Так сталося, що вона знайшла собі там чоловіка, в них – спільна дитина. Вважаю, що саме ця обставина зв'язує її по руках і ногах. Ну і потім: кожен вибирає собі сам собі дорогу. У нас не було з нею розмов про це.

– Як згадуєте страшний день – 24 лютого 2022 року?

– Звісно, був, як і всі, шокований. Що робити? Куди йти? На другий день ми родиною виїхали до родичів у Черкаську область. У середині березня повернулися. Почалися репетиції в театрі, зйомок – не було. Згодом стали запрошувати і на знімальний майданчик.

– Ваші гонорари під час війни сильно змінилися?

– Вони не змінилися, але інфляція зробила свою справу. Вчора поїхали з дружиною до супермаркета – три тисячі гривень незрозуміло куди вилетіли. Стоїмо на касі, обоє – в потрясінні якомусь. А коли ми їдемо до рідних у село, веземо гостинці не тільки тещі, а й її сусідам. Раніше витрачали на поїздку дві тисячі, потім – чотири, оце нещодавно – вже шість, а наступного разу, думаю, до "десятки" дотягнемо. Але бувати там дуже любимо. Одна бабуся-сусідка каже: "Нічого мені не везіть, тільки гречаного хліба хочу". Інша: "Окрім фініків, нічого не треба". Ото бігаємо перед поїздкою, шукаємо гречаний хліб, фініки.

– Ще в одному комедійному серіалі "Великі вуйки" з вами грає артистка Надія Мейхер, колишня солістка гурту "ВІАГра". З початком вторгнення вона знайшла тимчасовий прихисток від війни за кордоном. Вам відомо, де вона мешкає зараз?

– Не можу вам нічого розповісти про неї, бо не знаю, де вона зараз і як живе. Коли знімалися, відзначив для себе, що вона дуже пунктуальна – ні разу не запізнилася, завжди приходила з вивченим текстом. Мене це, чесно кажучи, трохи навіть дивувало, бо знаю, якими бувають представники шоу-бізнесу. Приїздила весь час на своєму автомобілі, розповідала, що обожнює кермувати. Я теж за кермом відпочиваю, мені це дуже близько.

Я, чесно, уявляв її геть іншою. Такою, якою бачив у музичних кліпах. А тут заповажав просто. Хоча, знаєте, я не думаю, що естрадні співаки чимось сильно відрізняються від акторів. Вони теж у своїй більшості абсолютно адекватні люди. Та і чого "вмикати зірку"? Колись Софі Лорен казала про свою популярність так: це перший час приємно, а далі набридає, коли на тебе постійно показують пальцем.

– А з вами таке бувало?

– Коли ми після "Останнього москаля" поїхали на гастролі заходом України, ви не уявляєте, що це було! Йду з колегами обідати – тицяють пальцями. Сиджу в кав'ярні, нічого не можу до рота взяти, бо постійно фотографують. Підходять, щось запитують. Спочатку я відчував просто шок від усього цього, а потім звик і тепер вже ставлюся спокійно. Смішно, коли йдеш з дружиною по вулиці, і з тобою вітаються жінки, яких вперше у житті бачиш.

– Коли готувалася до розмови, під одним із ваших інтерв’ю в інтернеті побачила коментар прихильниці, яка запитувала, чи ви одружений. А далі написала, що, якщо вільні, то, мовляв, перетелефонуйте за таким-то номером.

– Я цього не бачив (сміється)! Але розкажу історію, яка сталася зі мною буквально днями. Після вистави забіг до магазину по сир на сніданок. Вже пізно було, година дев’ята. Стою, вибираю. Підходить жіночка і так грізно мені: "Володимир?" Мене аж підкинуло від несподіванки: "Так! А що стало сталося?" – "Чому ми не можемо потрапити на вистави у ваш театр? Дайте свій номер телефону!". Кажу: "Заходьте на сайт, приходьте в касу театру. Я вам нічим не допоможу, правда. Квитки ніяк від мене не залежать". Сам думаю: треба тікати, бо ще поб’є. І – до виходу. А вдома думаю: а сир де?

Один раз автомобілем проїхав на жовте світло – поспішав на виставу. Зупиняють: "Куди так летимо?" Кажу: "На роботу запізнююся, вибачте". А даїшник так нахиляється до вікна, пильно вдивляється: "О, "Наталка Полтавка!" Думаю: ну треба ж таке! Впізнали не по кіно, а театральній роботі. Було дуже приємно.

Пам’ятаю, коли після прийому в трупу Театру Франка вперше зайшов до нашого театрального буфета, то зустрів там легенду Нонну Копержинську. В одній руці – папіроса, в іншій – чарка з коньяком. Я просто закляк на місці! Зараз у артистів немає німба над головою. Вони живуть нормальним життям. Ходять по магазинах, як усі, купують сир (сміється).

– У виставі "Хазяїн" у театрі "Сузір’я" свого часу у вас була невелика роль – персонажа Зеленського. Коли працювали над постановкою, ймовірно, не думали, що згодом це прізвище стане таким відомим.

– Так, бо вистава створювалася ще до того, як Володимир Зеленський став президентом. При його каденції ми, здається, її грали лише один рік. І коли до мене зверталися на сцені "пан Зеленський", в залі час від часу чув легкий такий смішок (усміхається).

– Ми з вами розмовляємо на зйомках новорічного комедійного фільму "Потяг у 31 грудня". У вас сьогодні нічна зйомка. Важко працювати, коли інші відпочивають?

– Чесно зізнаюся, нічних я не люблю, ще – зимових. Мені треба себе додатково налаштовувати на такі подвиги (сміється). Я "жайворонок", прокидаюся часом о шостій ранку. А об 11 вечора люблю читати книжку і через якийсь час – брик, моментально заснути. Як витримую в бадьорості нічні зйомки? У мене є два критичні періоди, коли організм вимагає відключитися: друга година ночі і десь п’ята ранку. В інший час проблем не виникає. Так сталося (і це, звісно, добре), що в мене зараз дуже багато роботи. От сьогодні, наприклад: зранку була репетиція. Потім помчав на радіо. Ми там записуємо в ролях детективчик для каналу "Культура". Згодом до студентів своїх побіг. Перекусив і приїхав на залізничний вокзал, де знімаємо "Потяг".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Театру Франка, який пройшов війну, Олександром Печерицею – про "совок" у головах родичів, нову професію та найважчі моменти на війні.

А також на OBOZ.UA інтерв’ю з народною артисткою України Наталею Сумською – про відразу до промов про "два-три тижні", театральний бум під час війни та любов до громадського транспорту.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!