Один із головних акторів двох найгучніших прем’єр 2024 року розказав про кіногероя, що списаний з диктатора, та долю свого будинку в Криму

Дмитро Олійник – зірка кінокартини "Будинок "Слово". Нескінчений роман", який став чи не найобговорюванішим фільмом 2024 року. Ця стрічка присвячена долі легендарних українських літераторів, які стали жертвами радянських репресій. У ній актор зіграв вигаданого поета Володимира Акімова, який схожий на диктатора Володимира Путіна за часів його служби в КДБ.

В інтерв’ю OBOZ.UA Дмитро Олійник зізнався, чому режисер картини радив йому не копіювати манери та поведінку Путіна, і припустив, що чекатиме кремлівського диктатора в недалекому майбутньому. Артист також розповів про залаштунки ще однієї гучної прем’єри 2024 року – кінокартини "БожеВільні" – та вперше розкрив сторінки особистого життя.

– Дмитре, коли під час прем’єри картини "Будинок "Слово". Нескінчений роман" журналісти припустили, що, працюючи над роллю, ви багато взяли з образу молодого Путіна (навіть візуально – сіра миша з блукаючим поглядом), ви, сміючись, заперечили здогадки.

– Не те що мені не сподобалося таке порівняння. Я жартував, мовляв, подивіться, в житті я зовсім інший, просто так вийшло. У фільмі дійсно є натяки на Путіна, навіть дуже прямо вказується на це. І добре, що глядачі проводять такі паралелі. Спойлерити не буду, можливо, хтось ще не бачив картини, але історія мого персонажа закінчиться дуже передбачувано. Впевнений, що таке трапиться і з Путіним. Дай Боже йому такої долі.

А щодо візуальної схожості, то, як мені здається, її немає. Ну, може, трохи, завдяки роботі гримерів (усміхається). Щодо подібності характерів, ми обговорювали це з режисером Тарасом Томенком, і прийшли до думки, що поведінку Путіна та манеру розмовляти копіювати недоречно. Ми побоювалися скотитися в якусь, знаєте, пародію, а це все ж таки художній фільм. Тому я працював, прислухаючись до своїх відчуттів і, звичайно, дотримуючись настанов, які йшли від режисера.

– Чим вас особисто вразила ця кіноісторія?

– У картині багато гучних персонажів, яких показують з дуже цікавого боку – більш побутового. Ми ж звикли, що ці величні письменники й поети – Хвильовий, Тичина, Сосюра, Остап Вишня – герої з наших підручників, які сприймаються як щось таке, що було давно. Пам'ятники, грубо кажучи. А тут вони – звичайні люди, які закохуються, з'ясовують стосунки, грають разом у волейбол. Хвильовий, до слова, був дуже вправним ковзанярем, ви знали? Я теж ні. І розкриваючи для себе ці особистості, їхні твори перечитуєш уже по-іншому. Розумієш, що передувало їхньому написанню – як жили автори, що відчували.

– Яким був для вас страшний день 24 лютого 2022 року?

– Напередодні, 23 лютого, ми грали в Театрі на лівому березі Дніпра виставу "Ерендіра не хоче вмирати" про окупацію України Радянським Союзом. От так символічно склалося, що розповідали про колонізацію, яка була колись, а тим часом на нас насувалися нові загрози. Треба сказати, що розмови про війну йшли звідусіль, декілька тижнів у повітрі висіло передчуття, що ось-ось може трапитися страшне. За декілька днів до повномасштабного вторгнення я пережив сильний стрес, натрапивши в новинах на виступ Путіна, де той оголосив, що Росія визнає "ДНР" та "ЛНР". Чомусь тоді зрозумів, що це дуже серйозно. По суті – приховане оголошення війни.

Можливо, тому, коли 24 лютого нас із дружиною розбудив друг страшною новиною, поводився раціонально. Одразу ввімкнувся холоднокровний розрахунок: що робити, куди рухатися. Першу ніч ми провели в підвалі будинку, в якому тоді мешкали. Це стара п'ятиповерхівка, ще післявоєнна, будувалася німцями, які проходили в Києві репарації. Облаштували там бомбосховище, розчистили простір на території, яка раніше була складом якихось речей, імовірно, ресторанних. Стояло дуже багато ваг, ще радянських, різного посуду.

Того ж дня нам пощастило взяти квитки на потяг до Чернівецької області, де живуть мої батьки. Тільки-но придбали білети, сайт "Укрзалізниці" ліг через шалену кількість запитів. А коли приїхали до вокзалу, там був просто апокаліпсис. Такої кількості людей ніколи не бачив. Звісно, провідники пускали всіх пасажирів – і з квитками, і без. Підбігли до вагона – величезна черга. Припускали, що взагалі не зможемо зайти, люди були скрізь – у проходах, тамбурі. І яким було здивування, коли зайшли до потяга й побачили, що наші місця вільні, їх ніхто не зайняв. Це про рівень самоорганізації та вихованості українців.

Якийсь час ми перебували на заході України. В перші дні намагалися вивезти бабцю дружини з Харкова – це виявилося доволі складним завданням. Далі – волонтерили. Моя рідна сестра тим часом знайшла тимчасовий прихисток у Варшаві, працює від ООН з нашими біженцями. Цікаво, що роботу знайшла завдяки українці з Харкова, яка, як з'ясувалося при знайомстві, бачила мої вистави в Києві. От такий тісний світ.

– Як ви жили перші місяці після вторгнення, враховуючи, що театри на якийсь час зачинилися, кінопроцес зупинився? Акторка Леся Самаєва, ваша колега по столичному Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, розповідала нам в інтерв’ю, що вони були для неї з чоловіком настільки непростими, що довелося влізти в борги.

– Так, було важкувато, але те, що ми поїхали до батьків, у фінансовому плані трохи врятувало. Вони мешкають у селі, поруч із будинком є невеличкий город – питання їжі було закрито. Згодом ми повернулися до Києва. Почалася робота – це був кінець травня.

– Завжди було цікаво: робота в театрі – це прибуткова справа? Можна жити на ці кошти так, як би хотілося?

– Відверто кажучи, театральний актор завжди має шукати можливість підробітку, крім театру – зйомки, дубляж. Попри те, що до місячної ставки додаються ще різні надбавки – за вислугу років, звання, акторську категорію, це не впливає суттєво на кінцеву суму виплат. Ви хочете, щоб я назвав конкретну суму? Десь до 20 тисяч гривень отримують актори зі званнями та вислугою років. Середня зарплата – 13-16 тисяч.

– Як змінилися під час війни гонорари в кіно?

– Звичайно, зараз спостерігається певною мірою демпінг. Дуже важкі були перший і другий рік вторгнення. Минулий – трохи легший, кіновиробництво почало оживати, хоча акторські гонорари суттєво впали – це не секрет. Треба обирати: або триматися своєї заявленої раніше ставки, або погоджуватися на ті умови, які пропонують. Зараз я маю цікаві пропозиції на 2025 рік, але за контрактом поки не можу їх розголошувати.

– Фільм "БожеВільні" – ще одна гучна прем’єра минулого року, де ви також граєте одну з головних ролей. Дуже хороше кіно про погані часи – каральну психіатрію в СРСР. Гірка пілюля для тих, хто сумує за радянським періодом з ковбасою по 2.20.

– Цікава історія, як я потрапив на роль Гамлета – персонажа, певні дії якого стають поворотними в сюжеті всієї картини. Зйомки проходили у 2021 році, якщо не помиляюся, влітку. Я пробувався спершу на головного героя, якого в картині зіграв Костянтин Темляк, потім на роль Гамлета. Зрештою режисер Денис Тарасов спершу обрав не мене, але буквально за декілька днів до початку знімального процесу актор, що був затверджений, не зміг взяти участь у зйомках. Зателефонували мені. По суті, я дізнався про це сьогодні на завтра. І на ранок уже зайшов у кадр. Треба сказати, що в акторській професії загалом немає легких ролей, над усіма треба ретельно працювати, але складність цієї роботи ще й у тому, що потрібно було віднайти певну тональність цього персонажа. Якщо ви бачили фільм, розумієте, про що говорю.

До слова, з 1 січня "БожеВільні" вийшли на Netflix. Глядачі, які не встигли побачити картину в кінотеатрах, можуть переглянути її на цій платформі (станом на початок січня фільм опинився на п'ятому місці серед найпопулярніших стрічок в Україні на Netflix. – Ред.). Сподіваюся, що і "Будинок "Слово"" теж скоро з'явиться на якійсь із платформ, бо навіть серед моїх рідних ситуація з її переглядом така: мама приїжджала на прем'єру, дивилася фільм, а тато – ні, а дуже хочеться, щоб теж подивився. "БожеВільних" батьки ще не бачили, зроблю їм підписку на Netflix.

Так сталося, що на великому екрані мама вперше мене побачила саме в "Будинку "Слово". Дуже хвилювалася. Я сидів на прем’єрному показі поруч із нею, і ці хвилювання сповна мені передалися – сприймав їх як свої. Після того вона зізналася, що дуже щаслива. Батьки взагалі завжди мене дуже підтримували в усіх починаннях. І коли вирішив вступати до училища мистецтв, потім – університету культури.

– Ваш однокурсник у виші – один із найвідоміших театральних режисерів Іван Уривський – автор постановки "Конотопська відьма" в Театрі Франка, квитки на яку розходяться за лічені хвилини після початку продажу. Які у вас наразі стосунки?

– Я граю дві вистави Івана Уривського в Театрі "Золоті Ворота" – "Украдене щастя" та "Фрекен Юлія". З нею восени були на гастролях, туди приїжджав і Іван, бо це доволі складна постановка, там дуже багато залежить від світла, музики. Тому її потрібно адаптовувати до іншого майданчика. Для цього, власне, Іван і приїздив. Тоді ми з ним бачилися.

Ми в дуже хороших стосунках, але оскільки працюємо в різних театрах, перетинаємося нечасто. У студентські роки мешкали якийсь час в одному гуртожитку. На п'ятому курсі житло у виші нам уже не надавали, ми орендували. І коли закінчували університет, Іван їхав працювати в Одесу, де розпочинав свій творчий шлях. У тій квартирі, яку знімав, оселився я. А коли ставили "Фрекен Юлію", він певний період жив у мене.

– Ви народилися та виросли в Криму, маєте там родинний будинок – житло дідуся та бабусі. Давно його бачили?

– Останні фотографії ще до повномасштабного вторгнення нам надіслали сусіди, які наглядали за будинком. На жаль, свого часу житло пережило напад мародерів, мусили згодом забити вікна дошками. І наразі доля будинку нам невідома. Тато втратив зв'язок із сусідами, які живуть поруч, переважно через різні погляди на війну, яку Росія розв'язала на території України.

Я був у Криму востаннє у 2013 році – на похороні дідуся, бабусі не стало роком раніше. Вони мешкали в невеличкому селі – це батьківщина тата. Городик, затишний будинок. Ми з батьками та сестрою жили в селищі, в маленькій хрущовці, тому все літо я проводив у дідуся з бабусею – це дуже приємні спогади безтурботного дитинства. Частина з них втрачена, однак мене не полишає віра, що рано чи пізно все повернеться. Я знову поїду в Крим. Не тільки, щоб побачити наш будинок, а ще й задля того, щоб провідати могили рідних.

– В інтерв'ю ви розповідаєте про дружину, однак ми нічого не знаємо про неї – а цікаво!

– З Таїсією Тімашевою ми познайомилися в університеті студентами. Вона навчалася на акторку, на два курси молодша за мене. В січні буде вже десять років, як ми почали зустрічатися. А з 2021 року – офіційно одружені. Наразі вона працює в театрі "Особистості", займається його контентом – рекламуванням, веденням соцмереж. Паралельно працює за цією самою професією ще в одній компанії.

– Як відомо, в лютому в акторів, які мають бронь від театрів, переглядатиметься термін дії відстрочки від мобілізації. Якими будуть ваші кроки, якщо отримаєте повістку до війська?

– Від військового обов'язку нікуди втікати не буду. І рано чи пізно, думаю, кожен із чоловіків опиниться на захисті батьківщини. Я поки не проходив військової підготовки, але думаю над цим: яка це може бути військова професія, в якому підрозділі можна було б знайти своє місце, щоб на той момент, коли отримаю призов, бути максимально готовим.

– В одній із ваших вистав "Хлібне перемир'я" за п'єсою Сергія Жадана, в якій граєте головну роль, звучать фрагменти російської попси. Що відчуваєте, коли чуєте їх?

– Звісно, коли чуєш це, починає тригерити, бо давно відмовився від будь-яких продуктів російського виробництва. Проте музика виконавців з країни-агресорки задіяна у цій постановці задля контексту, що виправдано саме тим часом, про який ідеться, персонажами та баченням режисера. І на нашому сайті, де анонсується вистава, є попередження: "Звучить російська попса, але жодних коштів з програвання композицій під час вистави виконавцям не йде".

– Окрім акторства, маєте захоплення?

– Я варю пиво. Це все насправді дуже випадково почалося – зі звичайної каструльки на кухні. Власне, воно і залишається таким, просто каструлька стала трохи місткішою та більш автоматичною. Якось побачив у кінофільмі, що один із персонажів захоплюється таким. Спробував сам, зрозумів, що це доволі цікаве для мене заняття, яке дає прекрасну можливість перемикнути мізки. Крім того, пивоваріння – це теж творчість. Комбінуєш різні смаки, народжуєш щось нове, отримуєш фідбек.

Я роблю темне, світле пиво, кисле, солодке, з додатками фруктів, овочів. Експериментую, проводжу досліди. Наприклад, останнє моє пиво смакує як борщ. Там присутні і буряк, і томати, і різноманітні спеції. Робив пиво з кокосом – мені дуже подобається такий смак. З манго також можна робити пиво. Світ пивоваріння насправді такий широкий, що коли ти починаєш його відкривати, розумієш, що обмежень твоєї фантазії просто не існує. Головне, щоб це було смачно.

– Оскільки це домашній напій, без консервантів, мабуть, кожного разу треба швидко організовувати його дегустацію, щоб не зіпсувалося?

– Насправді хороше пиво, що зроблене за всіма правилами, може зберігатися дуже довго. Мої напої стоять і по пів року. Звичайно, є сорти, які треба вживати лише свіжими, але загалом, якщо дотримуєшся необхідних санітарних умов, то напій не зіпсується протягом якогось часу. Якщо вам розповідають про пиво, яке живе лише кілька днів, то це означає лише одне: десь на виробництві не повністю налаштовані всі необхідні процеси приготування. Чи думаю я про те, щоб розширити своє маленьке виробництво? Скажімо так: оцінюю наразі всі ризики.

– Яким буде ваш 2025 рік?

– Мрію працювати й бути максимально корисним суспільству. Багато моїх друзів воюють, мобілізуються колеги. Всі вони мають багато потреб, упевнений, що наші можливості допомагати хлопцям не будуть гаснути. Ми всі не розкисатимемо. Звичайно, можемо мріяти про перемогу, говорити постійно, що це може закінчитися або не закінчитися, але наразі війна триває. І моя головна мрія лише одна – щоб ті, хто зараз воює, повернулися додому живими.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з провідним актором Театру Франка Іваном Шараном – про шалені гроші за "Останнього москаля", скандал із російським актором та вперше про своє кохання.

Ще на OBOZ.UA інтерв’ю з народним артистом України Олексієм Богдановичем – про сутичку в Києві із зірковим російським актором, брата в РФ і запрошення до Москви.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!