Лесь Задніпровський – про "патріотів"-утікачів і велику брехню з минулого

Народний артист України Лесь Задніпровський – популярний актор кіно та дубляжу. Понад чотири десятиліття служить у славетному Театрі імені Івана Франка, майже 30 років – разом із не менш відомим сином, теж народним артистом Назаром Задніпровським.

В інтервʼю OBOZ.UA Лесь Задніпровський розповів, як йому живеться під час війни, зізнався, які жорсткі висновки зробив для себе після повномасштабного вторгнення, а також чи не вперше відкрив завісу в особисте життя – розказав про своїх дружин і трьох дітей. Наша розмова з Лесем Михайловичем була призначена на 11 ранку. Зателефонувавши в призначений час, почула: "Мені потрібно хвилин 10. Піднімаюсь у ліфті в квартиру".

– Лесе Михайловичу, деякі народні артисти в цей час тільки прокидаються, а ви вже повертаєтеся додому.

– Це домашнє господарство (сміється). Дружина побігла на роботу, а мені треба було вийти в магазин, придбати сир і йогурт. Зазвичай мій день починається рано, тому що багато чого треба встигнути перед репетицією в театрі. Насамперед подбати про свій голос. Щоб гарно звучав, треба його розігріти. Не можна одразу з ліжка – на роботу. Ми з дружиною п'ємо вранішню каву, готуємо якийсь омлет. І в той же час, розмовляючи за столом, розминаємо зв'язки. Так мене колись вчили педагоги в інституті. Викладач з вокалу казав: "Лесю, запам'ятай, до десятої години горло спить". І не треба намагатися його напружувати, прокашлюватися, наприклад, так тільки рвеш зв'язки, травмуєшся.

– Окрім того, що ви відомий актор театру і кіно, дуже затребувані в дубляжі. Ваш поставлений голос – це природа чи це робота над ним?

– У мого батька був, як казали, не голос, а орган. І в мами – сценічний (провідні франківці, народні артисти України Михайло Задніпровський і Юлія Ткаченко. – Ред.). Плюс, звичайно, велика шана педагогам, які в мені теж розгледіли цей талант. Завдяки цьому я досі співаю, якщо необхідно, у виставах. Та й у побуті люблю, якщо є настрій.

– А сусіди як реагують? Дякують за безкоштовний виступ?

– Вони знають, що в них артист по сусідству живе. Окрім того, у нас, дякувати Богу, непогана звукоізоляція в будинку. І я намагаюся робити це все-таки не серед ночі (усміхається).

– Ваша колега по театру, акторка Наталя Сумська зі сміхом розповідала нам нещодавно в інтерв’ю, що, готуючись до новорічних виступів, побудила сусідів, однак було за що: "Хтось через стінку лаявся вночі, чи то так кохався – але не давали нам спати. А ми з шостої співали, вчили колядки – не давали їм".

– Оце молодець, Наталка, правильно зробила! (сміється). У нас у театрі є новорічна традиція – закінчується вистава, глядачі аплодують, а потім ми знову виходимо – і починаємо колядувати. Так буває і на Різдво, і на Новий рік. Така собі виходить вистава після вистави. І це так щемливо, настільки тепло приймається глядачами, всі дуже щасливі. Ми, актори, щасливі, що зараз у нас в країні спостерігається величезний запит на своє, національне.

– На ваш погляд, у чому секрет шаленої популярності вистави театру Франка "Конотопська відьма"? Напевне, ви з сином Назаром, який грає у цій постановці одну з головних ролей, обговорювали це?

– Так, ми з Назаром говорили. Я колись і сам грав у "Конотопській відьмі". Це була комедійна гопак-опера, композитором якої виступив блискучий Ігор Поклад. Художнім керівником на той момент був Сергій Данченко, саме за його підтримки ця вистава і з’явилася. Я грав Дем’яна Халявського, в якого закохана хорунжівна Олена. Наразі цю роль виконує Слава Хостікоєв.

У чому феномен теперішньої "Конотопської відьми"? От дивіться: якщо підкинути монетку, то вона приземлиться на якусь зі своїх сторін. А ця монета стала на ребро, бо зійшлося все. Протистояння світла й темряви, суто наше українське чаклунство. Відразу згадується, як на початку вторгнення одна жіночка казала російському солдату: "Це Конотоп! Тут кожна друга жінка відьма!". Тим більше, що відьма в нас симпатична. Страшна, але не потворна. Дуже приваблива сексуальна жінка, яка у свої тенета затягує не тільки чарами, а й особистою харизмою. І найголовніше, на чому акцентується вистава: глядачів закликають вірити у свої сили. Навіщо звернулися до відьми? Не чекайте, поки якась тітка чи дядько прийдуть на допомогу, зроблять вам щастя. От така телеграма в зал: боріться, відстоюйте, перемагайте самі. Ніхто вас не буде любити, крім вас самих. І боротися з ворогом, окрім нас самих, теж не буде, розумієте? Це дуже подібне до того, що зараз відбувається з Україною.

– Як ви згадуєте страшний день 24 лютого 2022 року?

– Нас розбудили вибухи, мешкаємо на Оболоні. Дружина сказала: "Почалося". Зателефонувала дочка: "Тату, мамо, вставайте". Потім – син Назар. У мене було таке враження, ніби все, що відбувається, – це не зі мною. Перші кілька годин я ще сподівався на те, що це дурний чорний жарт, і зараз усе припиниться. А потім у свідомості майнула думка: це серйозно та надовго. І прийшла колосальна злість. І до самої ситуації, і до людей, які позиціонували себе великими патріотами, а втікали з Києва так, що п'яти блищали. Після цього багатьох я викреслив і зі своєї телефонної книги, і в душі.

А стали ближчими люди, які відкрилися з іншого боку. Були тихі та спокійні, а на війні – тримають стрій. Зараз у мене немає відтінків – лише біле та чорне, все дуже конкретно. Відтоді так і живу. Терплячість – набридла. Саме вона нас і довела до повномасштабної війни. Ми надто багато прощали, толерували, вірили в казочки про братні народи. Потім була ця "какая разница". Зараз я це все не сприймаю. І мої колеги по театру теж – у нас у цьому чітка позиція.

– Яка ваша думка з приводу мовного скандалу, в який потрапила народна артистка України Лариса Кадочникова, більш відома як Марічка зі стрічки "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова (під час одного з публічних виступів акторка відмовилася розмовляти зі сцени українською. – Ред.).

– Я не вірю в те, що вона розгубилась, як виправдовувалася згодом. Лариса достатньо, вибачте, літня людина, досвідчена акторка, яка все життя на екрані, на сцені Театру імені Лесі Українки. І сказати, що раптом перелякалася – в це не вірю. І грати в таких фільмах, які стали знаковими для українського суспільства, а потім говорити "какая разница" – теж неприпустимо. Вона заявила зі сцени, що досить того, що в театрі грає українською. Виходить, використовує мову, аби лишень відробити зарплату? Людина, яка все життя прожила в Україні, не спромоглася вивчити мову. Це про обмеженість або великодержавну тупість. І повторюся: не вірю у ті вибачення.

Вона знає, в який час ми живемо, що відбувається в Україні. Не в космосі живе, правда ж? Дивиться телевізор, чує новини, рятується в бомбосховищі від ракетних ударів. Така, вибачте, зашореність не прикрашає акторку, яка посідала почесне місце в пантеоні українського кінематографа. У мене до неї ставлення було зовсім інше, а тепер цю людину для себе викреслив.

– Ви особисто з нею знайомі?

– Звісно, працювали разом у театрі й у кіно знімалися. Так сталося, що після закінчення театрального інституту я чотири роки служив у Театрі Лесі Українки. У мене було запрошення в Театр Франка, але за партійними лініями пішли анонімки. Мовляв, сімейність розводимо – в театрі батько, мати, а тепер буде й син. Це зараз династії – престижно, а тоді таке віталося лише в робітничих професіях. Батькові сказали: "Михайле Олександровичу, ну не треба, щоб тут бігали партійні перевірки". Ця історія дуже підкосила його, сказав керівництву: "Дякую, дослужився".

І я потрапив в інший театр, де довелося вчитися професійно розмовляти російською, бо виріс в україномовному середовищі. Ночами штурмував словники, вчив наголоси – фактично ламав себе. Дуже пощастило, що мене підтримали корифеї, прекрасні актори, які любили моїх батьків, – Євгенія Опалова, Валерія Заклунна, Ада Роговцева, Віктор Добровольський. А коли тата не стало, Сергій Данченко сказав, що мені потрібно продовжувати його справу, запросив у театр Франка.

– Понад чотири десятиліття в одному театрі – це важко? Чи, навпаки, легко?

– Ви знаєте, важко перших сто років (сміється). Спочатку на мене працював авторитет батьків, потім уже сам доводив свою професійність. Пізніше прийшов Назар – і ми нині пліч-о-пліч працюємо. Зараз підростає Михайло Задніпровський – мій онук. Гарний, статний. Чи стане він актором? Це залежить тільки від нього. Цьогоріч закінчує школу – побачимо.

– Акторська професія – це не тільки гучні оплески та море квітів, передусім це щоденна робота, а ще – часом заздрощі, розмови за спиною. Як на таке реагуєте?

– Ну, може, по молодості ще слухав, оглядався. Якщо хтось щось говорив, бувало, думав: "Ой, це про мене". Нині в подібних випадках жартую над собою фразою Мюллера з фільму "Сімнадцять миттєвостей весни": "Не вважайте себе особою, рівною Черчиллю". А з іншого боку, хто б що не казав, це вже нічого не змінить у моєму житті. Якщо людина на своєму місці, то все складається. А якщо навпаки, то як ти не пудри носа, не фарбуй волосся чи накладай грим, від цього таланту не додасться. І тому будь-які плітки нічого не віднімуть від тебе. Не зіпсують твій образ, який створив за багато років. Не сварися, нічого не доводь – переступай і йди далі своїм шляхом – так я живу.

– Чи є у вас близькі друзі серед акторів? Ваш колега Олексій Богданович в інтерв’ю нашому виданню зізнався, що не відчуває такої потреби, а Остап Ступка припустив, що дружба між акторами апріорі неможлива.

– Друзі в театрі повинні бути. Інша справа, що ти вкладаєш в слово "дружба". Для мене – це довіра. В цьому плані у мене дуже обмежене коло друзів. Не тільки в театрі, а взагалі. Проте є люди, з якими приємно працювати в одній команді, бо це надійні професіонали. Це поняття довіри до партнера, що для мене навіть важливіше, ніж так звана дружба. Дружба часто буває з людьми, які ніколи не будуть конкурентами один одному. От якщо взяти, наприклад, оперний театр, то тенор спокійно може дружити з басом. Тому бас ніколи не полізе співати Ленського. І навпаки. У коміка може скластися прекрасна дружба з трагіком, бо в них немає спільних ролей, а значить, не може бути конфліктів. Отак я ставлюся до цього. Не заходжу на чужу територію, але й не люблю, коли топчуть мій город.

– В одному з інтерв'ю ви сказали, що потрібно на якийсь час накласти карантин на російську мову. Скільки це має продовжуватися років? І взагалі, на вашу думку, ми зможемо колись з ними помиритися, бо той факт, що територіально є сусідами, скасувати ніяк не вдасться?

– Ну, це приреченість наша – по сусідству з ними жити. Інша справа, що мене дивують люди, які в Україні досі розмовляють російською. Ми вже говорили про Кадочникову. А часом спостерігаю подібну ситуацію просто на вулиці: йде молода жінка і хлопчик або дівчинка поряд – зовсім крихітні, видно, що народилися під час війни. Ну, близько трьох рочків. І мати розмовляє з дитиною російською мовою. У мене виникає запитання: для кого вона вирощує це дитя? Для якої країни? Приходьте, забирайте? Чи як?

У нас уже виросли цілі покоління молодих людей, які не знають, що таке Радянський Союз, "братні" обійми Москви. І це Путіна злякало. Він захотів повернути все назад, спробувати захопити наші території. Після всіх трагедій, які сталися з нами за ці роки, рожеві окуляри мали спасти з облич абсолютно всіх українців. Для кого люди, які розмовляють зі своїми дітьми російською, готують це покоління? На нас поперли війною! Україна порвала всі стосунки з країною-агресоркою і ніколи не хоче їх повертати. Міст немає, вони розчавлені, люди загинули. І якщо хтось спробує заговорити зі мною про братерство народів, я просто плюну в очі.

Я чув, принаймні від покоління росіян мого віку, фрази: "Здається, ми посварилися з українцями назавжди". Ці розсудливі люди голосно казали: війна – це злочин. Однак таких небагато. Я вважаю, що навіть після припинення війни, після проголошення миру в результаті, дай Бог, нашої перемоги, все одно треба відгородитися від того гетто, як від прокажених. Думаю, що найближчі сто років ми повинні зробити все, як нація і держава, яка себе цінує і поважає, щоб випалити навіть думки у свідомості нашого ворога, що можна знову нападати. Я дуже вірю в те, що російська імперія завалиться. Не знаю, як вона буде називатися, головне, щоб змінилася ментально, внутрішньо. Щоб не було цих імперських закидів, що всі навколо меншовартісні і є лише одна зірка – Росія. Ще раз повторюся: понад 100 років, як на мене, мови не може бути про якісь дружні стосунки між нашими державами.

– Чи вірите ви у так званих хороших росіян?

– Серед колег я зміг би довіряти лише Лії Ахеджаковій та Олегу Басилашвілі. Оце й усе. Може, ще Андрію Макаревичу. Це люди, які свідомо та публічно говорили про підтримку України. Але для величезної Росії – це піщинки. Можливо, ще хтось хоче виступити, але боїться. Все-таки це держава-в'язниця. Але потім, не сумніваюсь, багато хто кричатиме: ми боролися разом з вами, українці!" Ну це, знаєте, як казала муха, сидячи на плечі у вола: "Ми орали". Час покаже, хто нам друг, а хто ворог, ми вже знаємо.

– Лесе Михайловичу, ми майже нічого не знаємо про ваше особисте життя. Окрім того, що в першому шлюбі з акторкою Зоєю Сивач у вас народився син Назар, однак цей шлюб розпався. Згодом, здається, ви знову одружилися, а нині з вами третя обраниця Наталія, з якою, як розповідали в одному з інтерв'ю, познайомилися, працюючи разом на дубляжі.

– Наталочка – диво. З мого боку, це було кохання з першого погляду. Вона зовсім не схожа на жінок, яких я знав до цього. І навіть зараз буває загадкою такою для мене. Я страшенно люблю людей, у яких розумні очі. Багато в них радості й глибини. Цьогоріч виповниться 25 років, як ми разом, святкуватимемо срібне весілля. За ці роки я не втомлююсь їй казати: "Яка ти в мене красива". Часто – публічно, в колі друзів. Наталія – теж акторка, вчилася на кінофакультеті, курсі Костя Степанкова. Проте, коли випустилася (вона на 10 років молодша від мене), застала роки, коли український кінематограф переживав дуже непрості часи: студії закривалися, павільйони стояли пустими. Вона знайшла себе в дубляжі – в неї золотий голос. Наталія Задніпровська озвучує дуже багато фільмів та серіалів. Майже кожного дня чую по телебаченню. Сусідів зустрічаю, кажуть: "Сьогодні знову Наталочка була!". Майже щоранку ми розходимося. Я йду в театр, а вона біжить на студію.

Окрім Назара, в мене є дві доньки – Дарина та Анна. Даринка – це моя дочка від другого шлюбу. На жаль, так сталося, що ми дуже нечасто бачимося, навіть частіше з дружиною колишньою спілкуємося, ніж зі старшою дочкою. А Ганнуся – це дочка Наталки від попередніх стосунків. Вона одна з найрідніших для мене людей. Внук Тимурчик з рук діда взагалі не злазить (сміється). До слова, він уже грає в нашому театрі – дитячі ролі в "Кайдашевій сім'ї" і "Мартині Борулі". Підростає ще один франківець.

– В інтерв'ю нашому виданню Назар Задніпровський розповідав, що з початку великої війни переїхав до мами, яка дуже захворіла. І з того часу доглядає за нею. Що ви відчули, коли він сказав, що так чинитиме?

– Таких золотих дітей, як мій Назар, більше немає. Він біля мами щодня. І каже, що скільки буде потреба, перебуватиме поруч. Я тішуся і пишаюся, що в мене виріс такий мужик. Які між нами стосунки? Знаєте, настав момент, коли не те що нівелюється вік… Усе одно він знає, що я його батько, а він син. Але нав'язувати щось я вже не можу, ми тільки радимося. Він голова своєї сім'ї, самодостатній актор, народний артист.

Ми розуміємо один одного з півслова, півоберта голови. Кров – це велике діло. Можемо і пожартувати, і поплакати разом. Коли поруч на сцені – це величезне свято. Посваритися по роботі – це виключено. Через якісь побутові речі, можливо, однак дуже швидко миримося. Назар у мене вміє все – всю чоловічу роботу по дому робить, готує прекрасно. Школярем дражнився зі мною: "Піду в кулінарний технікум!" Я відповідав: "Ноги переламаю". Він пішов у театральний, але любов до кулінарії залишилася на все життя.

Я теж добре готую, але наразі мене Наталка не підпускає до плити. Каже, що після моїх експериментів дуже багато посуду доводиться вимивати. В моїй батьківській родині більше готував усе ж таки тато. Де б не гастролював, віз додому кулінарні книги. А оскільки у ті роки з продуктами не дуже можна було розгулятися, то ці книжки швидше були планами на прекрасне майбутнє. Тато завжди підписував мамі ці примірники. Наприклад, так: "Моїй дорогій, коханій! Оце наїмося!" Зараз ці книги в мене – французька кухня, вірменська, грузинська, болгарська, румунська, грецька. Вони вже потерті, старі. Навіть є кулінарне видання 1953 року – це рік, коли я народився. На обкладинці – бочка з чорною ікрою. На інших фото – осетри, торти з масляним кремом. А тим часом у країні тільки скасували карткову систему… Але коли дивишся на ці фотографії, можна подумати, що комунізм уже був у 1953 році. Я зберігаю цю книгу, щоб демонструвати при нагоді знайомим, яка велика брехня оточувала нас у СРСР. Хоча рецепти там є хороші, деякі пробував.

– В одному зі своїх інтерв'ю ви розповідали, що були в маєтку П'єра Рішара.

– Раз на місяць він влаштовує у себе, у Франції, день відчинених дверей. Він відомий винороб, має свої виноградники. Коли ми з дружиною мали честь побувати на такій екскурсії, я звернувся до нього французькою, сказав, що актор з України. Він так зрадів, кинувся з нами обійматися, фотографуватися. Виявляється, що напередодні мав вистави в Києві. І цей візит залишив дуже теплі спогади. П'єр подарував нам дві пляшки вина з автографом. Я свою випив, а дружина – зберегла. Вона тепер напевне нечуваних грошей коштує. П'єр Рішар уже на той час був доволі стареньким, але таким потужним! І очі – живі, дуже молоді.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з легендарним солістом гурту "Тріо Маренич" Валерієм Мареничем – про причини раптового зникнення зі сцени, своїх двійників і втечу з Москви.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!